13. Французький сенатор Казимир Делямара видав книгу про український народ «забутий в історії» та доводив в Сєнаті право України на історичну назву Русь

Сьогодні виник черговий скандал з онлайн-школою, який підтвердив, що такі уроки корисними вже аж ніяк не назвати.

Це добре, що обставини привели нас нарешті на уроки дітей. І мають змусити кожного почати допомогати вчителям та і перегляду підходів до системи освіти загалом.

Після інших гучних прикладів з “30,2-2,2=18”, “Австралія омивається Атлантичним океаном”, на уроці історії вчителька новопечерської школи без жодних комплексів в 2020 році називає мешканців «Московського царства Івана Грозного» “росіянами” і “русскими”.

Не будемо чіпати політичний аспект, але називати “московитів” того часу “росіянами” – це просто помилка, рівня того, як називати німців французами, писати «18» і говорити «Атлантичний океан» в наведених прикладах. Наче нічого страшного, але ж варто їх не допускати хоча б у таких найпростіших і очевидних речах.

Тому, поки я досі готую свої численні публікації як раз з цього питання, зацитую кілька прекрасних документів непересічного автора, який з позиції стороннього споглядача продемонструє в чому помилка та розкладе все по поличкам. Сподіваюсь, стане у нагоді цій вчительці і кожному з нас.

Оголошую новий флешмоб: #допоможи_вчителям

.

Це документи, які вносив до французького сенату з 22 травня 1868 року Théodore-Casimir Delamarre (1797-1870) — французький політик, сенатор, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III.

Спочатку це була петиція в українській справі, яку він пізніше видав у вигляді брошури (меморіалу під назвою: «П’ятнадцятимільйонний народ, забутий в історії») і ще кількох пов’язаних робіт (всі не буду наводити, бо вони чималі, але кожна варта уважного вивчення).

Я наведу нижче оригінал однієї з робіт і частини перекладів, цікаві тим, що він одним з першим іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в школах і ліцеях Франції, і вперше підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Європи (тоді як до того про Україну і козаків знали скрізь, підтвердження чого готую у численних публікаціях).

.

Отже, текст “Un peuple européen de quinze millions oublié devant l’Histoire”. Paris:

ПЕТИЦІЯ ДО СЕНАТУ ІМПЕРІЇ З ВИМОГОЮ РЕФОРМУВАТИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Пане голово, пани сенатори.

Існує величезна імперія, що простягається на пів Европи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія.

Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.

У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія спілкується з Европою, то твердить, що вона є слов’янською і европейською, а її суверен величає себе “Імператором Росії”, а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською, тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає “Білим царем”.

Звідки ж така дволикість? Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Європи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих цілком протилежних напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку. Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє европейську цивілізацію від азіатської цивілізації?… З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?

Одне слово, ким є московити — слов’янами чи туранцями? Петербурзький уряд, зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Європейські вчені розділилися; деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.

Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими — якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними завойованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення. Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.

Таким чином, мета цього клопотання — просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них. Таке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдячуючи нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс.

Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом численність народів, що розмовляють слов’янськими мовами; так само сьогодні ми спробуємо переконати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку. Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, що розмовляють слов’янським мовами, прямо на руку панславізму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням. Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як університетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.

Цими двома народами є московити й рутенці, змішані у загальній назві “руси” (Russes). Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика. Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох…”

.

.

І доповнення:

“Справді, об’єднання народів, які говорять слов’янськими мовами, у вигадану єдність – служить лише панславізмові, бо він і є цим об’єднанням. І все це відбувається на наших очах! Справді, ми бачимо, що університетська наука змішує два цілковито різні народи, більше того, два народи, які протистоять один одному, якщо зважати на їх окремішнє походження і їх традиції історичного розвитку. Ці два народи – московський і русинський, що їх змішують під загальною назвою русів.

Русини (зрештою, тільки їх раніше називали русами чи руськими) займали територію між Московщиною і власне Польщею, одначе в минулому столітті їх перемогли завойовники-московити, які присвоїли собі назву переможеного народу, щоб мати нібито правові підстави для свого вступу в завойовані володіння. Це стало причиною того, що руси й московити видаються тепер рівнозначними назвами, хоча насправді в історичному плані вони цілковито різні. Таке навмисне змішування назв дозволило московитам присвоїти собі історію русів!

Треба признати, що в Європі існує народ, забутий істориками – 15-мільйонний народ русинів, 12½ мільйонів під російським царем і 2½ мільйона під австро-угорською короною. Народ цей такий же чисельний, як населення Іспанії, втричі чисельніший за чехів, такий же чисельний, як усі підданці корони св. Стефана. Цей народ знищений? Звісно, ні! Він існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщини, він має свої традиції, свою мову, осібну від польської та московської, він має виразну осібність, за яку бореться. Значить, історики зобов’язані чітко відрізняти русинів від московитів і поляків, бо вони відрізнялися від них у минулому, як відрізняються від них і тепер.

Отож, ми домагаємось, щоб на основі навіть коротких доповнень у шкільних підручниках історії можна було розрізняти історію цих трьох окремішніх народів, щоб за цими народами знову закріпились їх власні назви з відповідної історичної доби, з тієї простої причини, що тільки власні назви поляків, русинів і московитів дозволять у нинішніх часах розрізняти між собою ці три народи.

Шкільні програми задумувались так, щоб надати учителю найбільшої свободи, тому основні події світової історії подавались одним словом, одним рядком. Конвенція, терор: тільки два слова, але скільки заховано в них виднокругів! Ми домагаємось тільки того, щоб у програму, що викладена на 12 сторінках, було вміщено кілька добре сформульованих речень, що складуть основу одногодинного викладу. Проте вони зродили б цілу низку думок щодо занедбаного нині вивчення історії народів, які говорять слов’янськими мовами. Якщо цього не зробити, то учитель може обійти мовчанкою історію цих народів. І якщо серед учителів можна натрапити на таких, які заповнюють цю прогалину, то все ж таки, окрім них, є багато інших, які будуть строго дотримуватись програми. До того ж програма – це єдиний узаконений посібник для всіх учителів історії. Ми хотіли б зазначити, що програму не можна звужувати, вона має охоплювати ті народи, які не можуть бути забутими.

У нинішніх часах, коли історична наука захоплює й нашу добу, необхідно викласти історичні засновини теперішнього стану Європи. Молодь не знатиме основних причин найважливіших політичних питань, якщо не розглядати народів, які говорять по-слов’янськи і які заселяють більш як половину Європи. Тільки правдива історія може висвітлити теперішні політичні питання. А сьогоднішня молодь – то завтрашній народ. Зрештою, мова йде не стільки про розв’язання певного наукового питання, скільки про відтворення історичної правди, яка по праву мусить бути у навчальній програмі. Якщо ж порівняти цю програму з дійсними історичними подіями, то кожен зауважить очевидні прогалини.

Офіційна шкільна програма вперше згадує про Росію, можна сказати, цілком випадково, коли мовиться про змагання Петра І з Карлом XII, що має дуже далекий стосунок до історії власне Московщини. Сумнозвісний поєдинок був тільки минущим епізодом, а справжніми змаганнями, які єдино дають можливість пізнати роль московитів у Європі, були півтисячолітні війни, що вони вели з русинами, з руськими князівствами, які спершу володарювали над ними, з Великим князівством Литовським, що утворилось пізніше, а потім з Річчю Посполитою, що обіймала в своїх кордонах територію об’єднаного з Польщею Великого князівства Литовського.

Політичні назви земель, що їх заселяли русини, могли бути різними. Відомо, що народ русинів спершу сам, пізніше вкупі з литвинами, а далі з ними й поляками відбивав напади московитів, які вже тоді, як і нині, загрожували Європі. Але про русинів не знайдемо нічого в програмі, як і про литвинів, назва яких упродовж багатьох століть була політичним найменуванням заселених русинами й литвинами земель, об’єднаних в одну державу.

Безперервні напади московитів на слов’янське населення Дніпра, значить – на європейські народи – виступають найхарактернішою рисою історії Східної Європи. А шкільна програма обходить їх мовчанкою! Більше того, забуто навіть назву московитів і їхнього московського царства! Закінчуючи школу, молоді люди не знають питимої назви народу, який утворив найбільшу імперію, який загарбав русинів, литвинів, поляків і багато інших народів! Не знають, що всі попередники Петра І були московськими царями, самовладцями московитів, що самого Петра тільки після Полтавської битви (1709) було проголошено імператором усія Русі (1 листопада 1721 року), який саме після згаданої битви заволодів Малою Руссю – країною, що первісно була заселена русами. Це була перша завойована московитами частина Руської землі.

Варто нагадати, що під Полтавою на боці Карла XII воювала вся Європа. Після цієї битви московити вперше ступили на європейську землю. Ця перемога була настільки важливою для них, що її ще й нині відзначають у цілій державі як офіційне й релігійне свято, хоча багато інших подібного роду святкувань уже не відбувається. Але русини, яких вони називають малоросами, до сьогодні не віддають московитам своєї назви русів. А через те, що домагаються ще й автономії, петербурзький уряд розглядає їх як ворогів, небезпечніших навіть за поляків.

Зміна назви Московщини є, безумовно, однією з найважливіших подій нової історії, бо містить у собі увесь завойовницький план, якого постійно дотримується петербурзький уряд. Але історія не може забути, що до Петра І ті, кого ми нині звемо русинами, тоді називались русами чи руськими, що їхня батьківщина була Руська земля чи Русь, а теперішні руси тоді були московитами і їхня батьківщина була Московщина. Навіть за Петра І географ Деліль у своєму атласі з 1721 року називав державу цього правителя тільки Московським царством. Пізніше Московщину стали називати Великоросією, а її мешканців великоросами, бо треба було відрізнити цю державу від справжньої Руської землі, а її населення – від справжніх русів.

Наприкінці минулого століття кожен у Франції, як і в цілій Європі, відрізняв Руську землю від Московщини, а сьогодні для цього треба проводи наукові студії! Чому така різниця? Та тільки тому, що упродовж ХІХ ст. петербурзьке правління стреміло до того, щоб внести справжню плутанину довкола цих двох назв. Отож, мусимо відновити правду у викладі історичного минулого, що значною мірою спричиниться до висвітлення сьогодення й рівночасно визначить майбутні небезпеки. Ми повинні раз і назавжди відмовитись від спільної назви, якою необґрунтовано об’єднують русинів, які є слов’янами, і московитів, слов’янське походження яких більш, ніж двозначне. Наша історична наука повинна перестати підтверджувати факти, які уможливлюють існування московського панславізму і мнимої тотожності русинів і московитів.

Історія нас вчить, що Рюрик не був засновником Росії, що Новгород Великий, завойований цим норманським воєначальником у 864 році, не був першою столицею цієї держави. Відомо, що наступники Рюрика, які осіли в Києві, були знищені московськими правителями, а Новгород, який від X ст. був незалежною слов’янською республікою, безперестанку воював з московитами, які неодноразово спустошували його, поки в XVI ст. силою зброї не підгорнули його під себе. Але в 1862 році петербурзький уряд несподівано спорудив саме в Новгороді пам’ятник на честь тисячолітнього ювілею Російської держави, начебто заснованої варягом Рюриком, який 862 року з’явився на мурах Новгорода. Чому петербурзький уряд так явно відрікся від Москви? Тому, що краще за будь-кого знає, що Московщина – то ніяка не слов’янська земля, і якщо хоче перед лицем Європи видавати себе за слов’янську державу, то мусить мати слов’янське місто за колиску. А Новгород, з огляду на свою назву, наче створений для цього. Отож, його вибрали, щоб ошукати Європу, хоча це місто тільки три століття як належить Росії.

Історія нас вчить, що руські князівства, засновані наступниками Рюрика серед слов’янського населення Дніпра, яке тепер називаємо русинами, не можна розглядати як основу теперішньої Росії, що Київ, могутню столицю русів, ніколи не слід розглядати як російський осідок. По-перше, з тієї причини, що руські князі ніколи не переставали вести війну з московськими царями. По-друге, Київ, як і Новгород, був завойований ними і спалений на попіл. По-третє, правителі Московщини, заручившись підтримкою татар, васалами яких вони були, постійно бажали заволодіти руськими князівствами й запанувати над ними…”.

Казимір ДЕЛЯМАР

1869 рік

Більше історичної правди тут:

#HistoryByIgorPoluektov