4. П’ять століть тому. Джон Сміт (Англія, 1580-1631)

Герой США, письменник, моряк, справжній ловелас, борець за незалежність Нідерландів, турецький в’язень, мандрівник українськими землями, який залишив цінні спостереження про Причорномор’я (1603-1604 рр)…

Все це про одну людину, яка прожила неймовірне життя, а також описала його у своїх мемуарах. Про англійця Джона Сміта.

Ще підлітком він втратив батьків, відправився заробляти на хліб із торговельними караванами у Францію. Зовсім молодим опинився у війську, де доклав руку до боротьби за незалежність Нідерландів. А трохи пізніше взагалі впрягається у найбільший військовий замєс, у так звану The Long War (іноді називають Трина-П’ятнадцятирічну війну), коли об’єднані війська Священної Ліги (прото-НАТО) протистояли Османській експансії.

Молодий воїн швидко опинився в турецькому полоні, де дивом лишається живим. Але проданий у вічне рабство в Кримське ханство.

Тут вперше його рятує приязне ставлення жінок, які надалі витягуватимуть з найбільших небезпек. Вдячний долі за такі приємні зустрічі, в своїй праці 1624 року «Загальна історія Віргінії, Нової Англії і островів Соммерса» напише присвяту чарівним феям:

“І все-таки я втішаюсь тим, що до цього часу шановні дами надавали мені порятунок та захист в найбільших небезпеках…

Прекрасна леді Tragabigzanda, коли я був в полоні турків, робила все можливе, щоб убезпечити мене.

Коли я… був в Татарії… леді Callamata дала мені необхідні речі…

У Вірджинії Pokahontas, донька великого Короля, врятувала мені життя.

Коли я поневірявся від жорстокості Піратів і найлютіших штормів, довгий час самотній у маленькому човні на морі, потрапив на берег Франції, добра пані Madam Chanoyes допомагала мені…”.

Почитати цю працю можна тут: https://docsouth.unc.edu/southlit/smith/smith.html

.

Крім цієї праці він видасть «Опис Нової Англії» (1616) (тут: https://digitalcommons.unl.edu/cgi/viewcontent.cgi… )

«Морська граматика» (бл. 1627), а головне

«Правдиві записки про мандри, пригоди і спостереження капітана Джона Сміта в Європі, Азії, Африці та Америці з 1593 по 1629 р. від Р. Х.» (1629): https://books.google.com.ua/books?id=WX4FAAAAQAAJ&pg=PA1…

Про яку розповім більше, бо там є про наші землі.

В одній із частин Сміт пише про участь у війнах з турками й татарами, про перебування в татарському полоні та про мандри українськими землями після втечі з полону, коли вбив свого господаря та закованим рушив у небезпечну пригоду задля порятунку. Маршрут цієї мандрівки проліг через Азов, Сіверщину, Волинь та Галичину (відвідано Азов, Новгород-Сіверський, Заслав, Острог, Кременець, Дубно, Луцьк, Коломию та Галич) до Германштадта в Трансільванії. Розповідаючи про себе в третій особі, Сміт писав: «Весь цей час він відчував зворушливу турботу людей, які його оточували, гостинність правителів міст, що давали йому все необхідне, прагнучи полегшити долю людини, яка потрапила в біду”.

Автор зустрічав укріплені містечка, в яких мав змогу ознайомитись з місцевими жителями. Цікавою є характеристика старшини як людей освічених і вихованих: «Безперечно, старшина – отамани та сотники – освічені й гарно вдягнені люди. Привертають увагу їхні коштовності, шаблі та коні й вишукані манери. Але всі вони – старшини і прості люди страждають від частих нападів на їхні землі». Завершується характеристика фразою: «Із жалем попрощався з цими людьми».

.

Надихнувшись такою пригодою, наш герой рушить на відкриття Америки, стане одним із засновників і лідерів Джеймстауна – першого англійського поселення-колонії на території США (штат Вірджинія). Створить перші мапи відкритого континенту, опише цікаві подробиці виживання прибульців на новій землі, про стосунки із індіанцями, про Покахонтас, створить перший твір американської літератури, зрештою, буде визнаний одним із національних героїв США та запам’ятається одним із відчайдухів, який прожив сповнене пригодами життя.

.

І ось така от людина описала наші землі (цікаві як описи русинів-українців, так і татар (набагато більш докладні і інформативні), що проживали тут же).

Завдяки прекрасним вченим Віктору Калашникову і Юрію Мицику, які видали в 1997 році статтю із назвою “ПРАБАТЬКО АМЕРИКАНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ПРИЧОРНОМОР’Я”, ми маємо частковий переклад цієї праці українською мовою. Уривки з якого наводжу нижче:

.

“Твір Д.Сміта — цінне історичне джерело, важлива пам’ятка літератури. Публікуємо фрагменти, де розповідається про молоді літа Сміта, а також ті, що стосуються нашої історії.

Переклад здійснено за виданням: Travels and works of Captain John Smith (Ed. by E. Arber). Edinburgh, 1910, vol. 2.”

Джон СМІТ

«Правдиві записки про мандри, пригоди і спостереження капітана Джона Сміта в Європі, Азії, Африці та Америці з 1593 по 1629 р. від Р. Х.»

Розділ 1

Навчання, подорож до Франції. Десять шилінгів і три пенси.

Служба в Нідерландах і сумна подорож до Шотландії.

Повернення до Уілоубі. Життя в лісі

Він народився 1580 року в Уілоубі, що в Лінкольнширі, а згодом став учнем парафіяльних шкіл в Олфорді та Дуті. Його батько походив із старовинної ланкаширської родини Смітів з Крадлі, а мати — з Рікандів із Хета, що в Йоркширі. Батьки померли 1593 року, коли йому виповнилося тринадцять, і він потрапив у становище, яке не обіцяло нічого доброго. Якраз перед цим його охопила жадоба мандрівок. Продавши свій ранець, книжки й усе, що в нього було, він поклав собі таємно вирушити в морську подорож. Але смерть батьків зупинила його… Опікунів цікавило насамперед його (успадковане) майно, і він дістав таку волю, що навіть якби й не хотів, то все одно втік би на море…

Однак у Парижі під впливом якогось містера Девіда Г’юма в нього виникли зовсім інші плани на майбутнє. Той Г’юм так розщедрився, що дав йому рекомендаційного листа до своїх друзів у Шотландії, аби вони представили його королю Яков. Прибувши до Руана, Сміт виявив, що він витратив майже всі гроші. Тому вирушив Сеною до Гавру, де й розпочав своє солдатське життя. 1596 року у Франції запанував мир, і Сміт подався до Сполучених провінцій (Голландської республіки). Прослуживши З-4 роки під прапорами Джозефа Даксбюрі….

…вивчав «Мистецтво війни» Макіавеллі, читав твори Марка Аврелія…

.

Розділ 11

Англійці, полеглі в битві під Ротентоном.

Капітана Сміта захоплено в полон і продано у рабство.

У долині між рікою Олт і горою Ротентон відбулася кривава битва, в якій загинули найближчі друзі високородного принца Сигізмунда. Тоді Мелдрич віддав наказ про наступ 11 тисячами солдатів. Біля підніжжя гори, на флангах і перед строєм було виставлено міцні й гострі палі, обсмалені на вогні. Наперед вийшли три батальйони пікінерів, а між ними було вирито багато невеликих ям. Перед палями вишикувалася піхота в такий спосіб, щоб забезпечити собі місце для відступу. Тоді татарський хан, використовуючи чисельну перевагу (він мав 40 тисяч вершників), звелів Мустафіпаші розпочати битву…

На полі бою залишилися трупи трьох тисяч порубаних та понівечених християн — хто без рук, хто без ніг. Це місце стало відоме всьому світові, бо ніколи доти кримські татари не зазнавали таких втрат.

Внаслідок поразки (християн) кровожерний турецький султан загарбав Трансільванію та Валахію, що раніше належали імператору, й захопив у полон більшість нобілів — хоробрих капітанів і солдатів принца Сигізмунда. Імператор, однак, замірявся надіслати допомогу своїм трьом арміям, що їх очолювали валаський господар Михай, Баск та принц Сигізмунд, і об’єднати ці армії під своїм командуванням. Тим-то християнський світ мав надію на успіх, на повернення собі Болгарії та на поразку турків в Угорщині, де принц міг примести більше користі імператорові, ніж у Трансільванії…

Сміт лежав поранений серед конаючих людей. Його знайшли мародери. Зрозумівши, що він житиме, й належно оцінивши його міцну статуру, вони вирішили не вбивати пораненого, а взяти в полон, як і багатьох інших воїнів. Тримали його біля себе, доки не загоїлися рани. А потім разом з рабами продали на базарі в Олександрополі. Работорговці оглядали рани на тілі кожного невільника; щоб випробувати їхню силу, змушували битися між собою. Сміт став частиною здобичі Богала-паші, котрий переслав його в Адріанополь, що неподалік Константинополя, прислужувати своїй наложниці. Рабів, скутих по дванадцятеро, погнали до цього великого міста. Там їх повіддавали хазяям, а Сміт потрапив до прекрасної трапезондки.

.

Розділ 12

Капітан Джон Сміт вирушає невільником через Чорне та Азовське моря до Татарії

Ця шляхетна жінка використала одну з небагатьох нагод показати Сміта своїм знайомим. Знаючи італійську, вона охоче розмовляла з ним; іноді вдавала із себе хвору, щоб не йти до купців-індусів, причому прибирала такого вигляду, ніби настала її остання година. І все це для того, аби почути розповідь Сміта, як його полонив паша…

Сміт усе життя мав би бути вдячний прекрасній трапезондці, чиї чесноти перевершували славу його перемог..

Прекрасна трапезондка дуже любила слухати Смітові розповіді про різні народи, що розмовляють англійською, французькою, голландською та італійською мовами. І Сміт оповідав їй все, що знав…

На (морському) шляху від Варни не було нічого особливого. Нарешті, вони досягли мисів Фіолен та Пергілос і пройшли через Керченську протоку, що досягла 10 ліг, розширюючися між низькими берегами. У цій протоці, біля входу до Азовського моря, плавало чимало стовбурів, визирали (з води) великі чорні скелі, об які сильні течії трощили дерева, занесені сюди із суші. Потім (кораблі) поминули низку островів і через якийсь час опинилися між двома невеликими містечками, Сусих і Куруске, побудованими з білого каменю. Там був вхід до ріки Кубань.

Під час багатоденної подорожі по ріці ми бачили чотири чи п’ять міцно укріплених замків із пласкими дахами й зубчатими мурами. Коли невільники прибули до Камбії, їх одразу ж змусили працювати; так завжди робили татари. Біля ріки завширшки з півмилі стояв замок — великий, обнесений фортечним муром, завширшки 14—15 футів. На відстані 6 футів від муру був палісад, перед ним — рів, наповнений водою. На захід від замку видніло місто з приземкуватих халуп з пласкими дахами. Через три дні Сміта повезли до Тімора з Налбрита. Тімор був намісником хана, володаря кам’яної фортеці, навколо якої видніли великі двори, обнесені мурами. В цих будівлях зберігалася зброя татар ще з тих часів, коли вони вперше прийшли в цю країну…

…на шиї Сміта заклепали велике залізне кільце з довгою серпоподібною ручкою, а його верхній одяг замінили на шмат невичиненої шкіри…

.

Розділ 13

їжа татар і рабів. Татарський одяг. Спосіб ведення війни. Релігія

Тімор та його друзі їли рисовий плов із дрібно посіченими шматками баранини або конини, яловичини, верблюжого м’яса чи дичини. Найбільшими ласощами були самбійсес і муселбітс — круглі пироги, напхані м’ясом і травами. Найкращим напоєм вважалася кава, приготовлена із зерен «каве» в окропі. Цінувався також шербет — мед, змішаний з водою. Вони пили овече та верблюже молоко, що давало їм силу, але завжди розводили його водою. Хліб робили з чорної пшениці й кускусу — білого насіння, що нагадує біскайську пшеницю. їхня звичайна їжа — конятина й верблюжина. Дрібно порізане м’ясо вони варять з кускусом у казані, потім кладуть його у великі чаші, що нагадують ступи. Татари сідають на землю біля цих чаш і беруть м’ясо пригорщами. їдять скільки хто хоче, а залишки віддають рабам-християнам. Змішавши пшеницю з кускусом, розводять вогонь, наповнюють казани тістом і обкладають вугіллям. Так печуть домашній хліб. Хліб, підсмажений із шматочками м’яса,— найкращі ласощі.

Татари звичайно одягаються так, як турки, але в степах ногайський татарин носить на спині шкуру чорної вівці, зав’язавши дві лапи на шиї, а дві інші — на поясі. Друга шкура вкриває груди. Ще дві шкури йдуть на штани. На голові — шапочка з чорної повсті. З повсті роблять також килими, постіль, одяг, нею вкривають ідолів.

Татарки набагато бідніші за наших ірландок, бо в глибині їхньої країни нема нічого, крім возів та наметів для кочівлі. Коли отари чорних овець, інша худоба, верблюди з’їдають усю траву на певній ділянці, татари женуть їх на нове пасовисько. Ногайські татари не мають ані міст, ані будинків, ані зерна й напоїв. Вони харчуються сирим м’ясом і молоком. Молоко зберігають у великих міхах-бурдюках, і це не шкодить їхнім міцним шлункам. Вони живуть ордами по 400 — 500 душ, а за житла їм правлять великі (завширшки 14 — 16 футів) намети, плетені з лози на кшталт пташиного гнізда, поставленого догори дном. Намет вкривають повстю. Щоб стеля не протікала в негоду, її тинькують глиною, змішаною з костяним попелом, маслом та верблюдячою вовною. В такому наметі багато світла. Кожна орда має свого бея, котрому підкорюється як монарху. В них чимало богів. їхні селища — це одна-дві тисячі білих наметів, оточених (возами), гуртами двогорбих і одногорбих верблюдів, іншої худоби. В центрі цього кола — житло бея та його васалів.

Татари завдають своїм сусідам великої шкоди, намагаючись захопити човни на Волзі, яку вони називають Едле. Ці човни належать людям, що живуть у країні Перолог. Якби там не стояли гарнізони московитів, татари б завдавали цим людям ще більшої шкоди.

.

Розділ 14

Кримські татари, їхні будівлі та намети. Язичництво в оселях

Татарія і Скіфія — одне й те саме. Цю велику й неосяжну крашу ще ніхто або майже ніхто докладно не описав, не описав і варварського люду, який її населяє.

Ми називаємо цей народ кримськими татарами… Кримські татари краще, ніж кондова Скіфія. Великого татарського правителя, який завдає так багато клопотів сусідам, вони називають ханом, тобто імператором. Хан володіє найкращими степовими землями. Його кочівний двір нагадує велике місто з домівками та наметами, які тягнуть на возах…

Татари щоранку кроплять ідолів, починаючи з найголовніших, тим, що п’ють, в тому числі кобилячим молоком. Але молоко від білих кобилиць вони віддають своєму ханові. Потім виходять із жител і, ставши на коліна обличчям на південь, вклоняються вогню, відтак повертаються на схід, вклоняючись повітрю, на захід — волі і на північ — душам померлих. Після цього ритуалу, який виконують слуги, господар повертається до намету, де на нього чекають друзі з двома чашами й двома знаряддями для обробки повсті. Поряд з ними стоїть та дружина, з якою господар спав цієї ночі. Вони разом умиваються, їдять і п’ють протягом дня. Інші дружини також приходять їсти й пити до житла господаря. Подарунки, зроблені дружині вночі, складають до її скрині. Біля дверей стоїть лава, а на ній — чаша з напоєм, що веселить людину.

.

Розділ 15

Татарські свята. їхня їжа. Володіння хана. Подарунки правителю. Закони. Раби. Зустріч послів

З нагоди свят татари готують м’ясо диких звірів і птахів, рибу, овочі та фрукти. Розмаїття плодів землі просто вражає. З рису, молока й меду вони роблять чудовий напій, що нагадує вино. Вживають і звичайне вино, але взимку п’ють переважно кумис, який зберігається в бурдюках. Біля входу до намету багатого татарина стоїть лютняр. Коли господар підспівує його грі, всі вигукують: «Ха, ха», й гості починають танцювати, плещучи в долоні: чоловіки — перед господарем, жінки — перед головною дружиною (господинею). Як тільки господар береться пити, гості знову вигукують, а лютняр замовкає, чекаючи, доки господар вип’є до дна. Іноді татари п’ють з нагоди перемоги над ворогом. Спонукаючи когось із гостей пити, вони тягнуть його за вуха, штовхають і поплескують долонями. Коли гість вип’є, присутні, танцюючи, подають чаші з напоєм знаменитим борцям, тягнуть їх до столу, змушуючи закусити. Так вони бенкетують, аж доки повпиваються і випите вивергають назад. У такий спосіб підгримують свою честь і демонструють силу.

У татар родюча земля, але вони мало займаються хліборобством. Тому лише в заможних людей є хлібці та медовуха. Татари вирощують виноградну лозу, роблять вино, мають м’ясо і рибу. їхній повсякденний напій — мелене просо, розбовтане в молоці, розведеному водою. М’ясо (по-татарськи «каса») — їхня улюблена їжа, яку вони завжди чим-небудь запивають. Коли домашня худоба, виснажена тяжкою роботою, вже ні на що не здатна, її забивають. Навіть якщо тварина здохне, її м’ясо з’їдять разом з кишками, печінкою та іншими тельбухами. Найкращі шматки тонко нарізають і в’ялять на сонці й вітрі без солі. Таке м’ясо дуже довго зберігається. Із сорока чи п’ятдесяти свят найголовніше — рамазан. До цього дня готують страви з м’яса й овочів або варять м’ясо в казані з солоною водою. Спецій не вживають. Господар роздає гостям шматки м’яса, його їдять відразу або забирають із собою. Велика кількість худоби забезпечує татарам щедрий стіл, а велика кількість полонянок сприяє продовженню татарського роду, робить його чисельним.

Поблизу кордонів з християнськими країнами татари будують дерев’яні хижі («влусі»), обмазані сумішшю глини й кізяка і вкриті очеретом. Вони залишають ці житла в квітні, коли розпочинають кочівлю сім’ями зі своїми рабами. їдуть на возах у наметах, що вміщують 4 — 5 душ. Женуть отари до Перекопу, іноді в таврійські степи або до Азова. Це місто, в якому турки тримають свій гарнізон, розташоване на річці Дон. У жовтні татари повертаються до своїх мазанок.

Татарський одяг, виготовлений із собачих, козячих та овечих шкур, має бавовняну підкладку. Його роблять з якісної вовни. Найгірше вбрання — з повсті, яка йде на виготовлення взуття, шапок, наметів, постелі та ідолів. З найгіршої вовни, змішаної з волосінням, роблять упряж.

Заможні татари-кочовики, як і личить особам їхнього стану, сидять на ліжках та килимах. Ревні слуги, чоловіки й жінки, навколішках підносять їм великі срібні чаші. Багаті татари мають дорогі хутра на підкладці з парчі або тафти, носять одяг з тонких тканин.

У квітучих татарських степах пасуться незліченні табуни коней, величезна кількість худоби. Крім свійських тварин, там поширені білка, ведмідь, дика свиня, олень, вівця, козуля. Зустрічаються руїни колись прекрасних монастирів і замків. Найбільші татарські міста: Бахчисарай, Салюціум, Альмасови, Перекоп, Крим, Судак, Кафа. Вони переважно розташовані на морському узбережжі й охороняються міцними турецькими залогами. Цілорічно не припиняється пряма й транзитна торгівля. Головні товари — ячмінь, рис, пушнина, масло, сіль, худоба й раби. Плоди родючої землі, а також здобич, що її захоплюють татари в необачних, охочих до розваг християн, дають змогу знаті жити заможно. Дружин можна мати скільки завгодно, престижно — якнайбільше, але вони дуже дорогі.

Татари — магометани, як і турки, в яких вони запозичили цю віру. Але там нема ні юристів, ні прокурорів, є тільки духовні судді. В кожному татарському поселенні, в кожній орді — свої закони. Про найтяжчі злочини і злочинців негайно сповіщають хана або верховну раду, котрі й визначають кару. Рішення хана глибоко шанують. Своїх повелителів татари обожнюють, а духовних суддів мають за святих. Татарський суд праведний і швидкий, не знає пожадливості, хабарництва, тенденційності й скандалів. За шість хвилин може бути розглянуто шість різних справ. Усі, крім ханської оборони, ідуть до суду без зброї, хоч татари завжди озброєні до зубів. Серед них чимало вбивць і злодіїв.

Угорських, руських, валаських, молдавських рабів хазяї змушують тяжко працювати, наче худобу. Татари, котрі перебувають на службі в хана чи бея, дістають від них їжу й одяг. Всі інші, тобто прості ординці, за природою ліниві й брудні, а на війні діють насамперед як мародери. Щорічно кримський хан отримує данину від польського короля, великого князя литовського, молдавського господаря й ногайських татар. Коли вони в добрих стосунках, хан приймає їхніх послів, щедро винагороджуючи, але якщо він гнівається, то поводиться з ними круто. Посол привозить данину й передає її ханові. З цієї нагоди в степу влаштовують бенкет, під час якого кожен гість отримує певну кількість м’яса, хліба й вина. На аудієнції у хана присутні також султани, беї, воєначальники та його радники. Вітаючи хана, посол опускається на коліна й читає листа. Потім його запрошують на учту. Він бере з рук хана чашу меду, і вони п’ють, сидячи навпочіпки. Перш ніж вирядити посла, йому дарують шовковий одяг, розшитий золотом, одного чи пару коней, інколи й раба-співвітчизника приводять у новому вбранні до хана. Посол дякує йому (за честь) і лише тоді виїжджає на батьківщину.

.

Розділ 16

Хан збирає військо.

Зброя і провіант татар.

Розподіл здобичі.

Служба хана турецькому султанові.

Щоб розпочати війну проти будь-кого, хан повинен дістати на це дозвіл турецького султана, якому він служить як верховному повелителю і який постійно утримує хана та його наближених, витрачаючи на це суми, співмірні з тими, що йдуть на утримання васалів наймогутнішого володаря.

Повідомивши підданих про своє рішення розпочати війну, хан звичайно (вже) через місяць збирає військо. Кожний воїн має тримісячний запас провіанту, що складається з підсмаженого проса або борошна грубого помолу, яке замішують у круте тісто, твердого овечого сиру та в’яленого м’яса, розтертого на порошок. Бурдюки наповнюють сироваткою, а до мішків кладуть сушене м’ясо. Хан та його наближені беруть у похід горілку, хліб і худобу.

Хана супроводжують люди, які добре знають чужу територію. Наперед вирушає розвідка, щоб захопити полонених і дістати від них потрібні відомості. Беї, отримавши відповідні завдання, займають свої місця. За ними іде сам хан. Не зустрічаючи ворожих військ, татари вторгаються в глиб чужої країни. Воїни зобов’язані вбивати чоловіків, які чинитимуть опір, і брати в полон жінок та дітей…

Якщо похід здійснюється за наказом турецького султана, татарське військо має на озброєнні артилерію малого калібру. З ханом ідуть його васали — ногайські, перекопські, кримські, азовські татари, а також черкеси. Крім того, султан посилає п’ятигорських, очаківських, білгородських і добрудзьких татар. З усіх цих загонів хан створює військо чисельністю близько 120 тисяч вершників. Вони мчать на швидких і невибагливих татарських конях. Піхоти у них немає. Хан, його беї та мурзи їздять на скакунах різних порід — турецької, туркменської, арабської, персидської та інших. Татари високо цінують швидких коней. їх можна побачити на пасовиськах поблизу татарських аулів…

Звичайний татарський воїн рідко може похвалитися панцирем. Молодий степовик настромлює на вершок палиці гострий металевий наконечник і має спис. Досвідчені воїни б’ються списами, подібними до християнських або турецьких. Зате кожен із цих голодранців має двох-трьох коней, а деякі — чотирьох-п’ятьох. Тому татарське військо виглядає чисельнішим, ніж воно є насправді…

На відстані 100 ліг від Каспію лежить Чорне море. На землях, що між ними, живуть грузини, які сповідують вірменську релігію, а також несторіанство. Каспійське море не збільшується і не зменшується, воно не висихає. Однак у деяких місцях його води йдуть під землю, тому на значній відстані від моря важко знайти родючі ґрунти через їх засоленість. Чимало дивних і визначних подій відбувається в країні Катай, розташованій на північний схід від Каспію, та в Китаї, що лежить (від нього) на південному сході. На цих землях багато царств, відомих в усьому світі. Там процвітають ремесла, панує достаток. Є і такі дивовижні речі, що можуть здатися неправдоподібними. Але те, що я хочу тут описати, по крихтах повідомили люди, котрі там жили,— тому все це достовірне.

.

Розділ 17

Капітан Сміт втікає з полону,

вбивши пашу Налбрита, що в Камбії.

Шлях до Африки через Русь,

Трансільванію та Центральну Європу.

Надію на визволення з рабства він пов’язував з коханням прекрасної трапезондки, яка, звичайно, не знала, як йому важко. Сміт скаржився на свою лиху долю декому з християн, що довгий час були в рабстві. Коли мова заходила про втечу, вони не могли нічого порадити. Але Бог незбагненним чином допомагає своїм рабам, які здаються на його ласку! Так сталося і зі Смітом.

Уже довгий час Сміт перебував у неволі, коли йому звеліли молотити на току, що був у полі на відстані ліги від будинку Тімора в Налбриті. Паша хотів подивитися, як працюють його раби, і прийшов на тік. Розлютившись за щось на Сміта, він брутально вилаявся і став гамселити його ногами. Втративши здоровий глузд, Сміт вхопив палицю, бо рабам не давали ланцюгів, і так відлупцював Тімора, що той помер. Зрозумівши, чим це пахне, Сміт заховав тіло Тімора під копицю соломи, взяв мішок з провіантом паші, сів на його коня і помчав у степ назустріч новим пригодам. Два дні він їхав казна-куди, не зустрічаючи нікого. Сам Бог вивів Сміта з цього жахливого краю на великий шлях, що його татари називали астраханським.

Упродовж шляху стояли татарські сторожі, а на узбіччях були розставлені кам’яні баби з великими головами, що визначали напрямок руху…

Шістнадцять діб Сміт прямував шляхом, який вказували камінні баби із зображенням хреста. Змордований страхом, втомою, він нарешті дістався до Екополіса, що на річці Дон, де стояв загін московитів. Розпитавши Сміта, що з ним сталося, отаман розкував його. Втікача тут зустріли приязно, і він відчув себе так, ніби знову народився на світ. Дружина отамана, добродійка Каламата, дала Смітові все необхідне.

Все вищеописане — це те, що Сміт дізнався про варварські землі, про країну Камбію, до якої два дні йти на північ від великої ріки Кубань, що тече від ногайських гір, які прилягають до головних черкеських гір, і впадає в Азовське море. В це море, або, як його ще називають, Меотійське озеро, впадає ріка Дон, а також несуть свої води всі ріки із земель черкесів та грузинів, з Таврії, Перекопу, Куманського степу й Криму.

Цим морем Сміт плив (свого часу) до ріки Кубань, а звідти йшов до Налбрита й далі, як уже зазначалося, через Черкесію дістався до Екополіса.

Через якийсь час Сміт пристав до загону й вирушив з ним до Корогни; потім з проїжджим листом, в якому повідомлялося, як він потрапив до отамана й що той дав йому рекомендаційного листа, Сміта переправили до Зумалека, де його люб’язно зустрів інший отаман і допоміг дістатися до Летча, а звідти — до Донецького городка. Згодом Сміт добрався через Білгород до Новгорода-Сіверського (Річ Посполита) поблизу Дніпра, що є кордоном з Литвою. Далі його шлях проліг через Крем’янець, Дубно, Острог на Волині, Заслав і Луцьк у Поділлі, Галич і Коломию в Польщі до Германштадта в Трансільванії. Весь цей час він відчував зворушливу турботу з боку людей, які його оточували, гостинність правителів міст, що давали йому все необхідне, прагнучи полегшити долю людини, яка потрапила в біду.

Цими землями, що зазнавали постійних спустошень, можна було йти лише з караваном купців під охороною військового загону. Ці землі викликали не заздрість, а співчуття. І все ж таки краще там поневірятися, аніж воювати. Часто траплялися невеликі села з кількох хат, збудованих з важких обтесаних з боків колод, міцно з’єднаних між собою дерев’яними шпичаками й критих соломою. Лише в одному селі, та й то в хаті заможного селянина, були металеві цвяхи.

У козачих городках — Екополісі, Летчі й Донецькому, фортечні вали були зроблені зі стовбурів дерев у той самий спосіб, що й хати. Стіни цих укріплень були подвійні, між ними насипано землю й каміння. їх міг би знищити тільки вогонь. Перед валом — рів, а далі — частокіл із стовбурів молодих сосен. Більшість міст укріплені лише ровом і частоколом. Деякі з них мають кілька гармат малого калібру, а також каменемети, кулеврини й пищалі. Але основна зброя — це руський лук і стріли.

Долаючи болото, ви можете 2-3 години йти по гатках із сосон, покладених у вигляді хреста. Це звичайний шлях через болото. Добре, якщо за два дні ви там побачите хоча б шість хат.

Безперечно, козацька старшина — отамани та сотники — освічені й гарно вдягнені люди. Привертають увагу їхні коштовності, шаблі та коні й вишукані манери. Але всі вони — старшини і прості люди — страждають від частих нападів на їхню країну. Незважаючи на радість скорої зустрічі з батьківщиною після стількох сутичок з ворогом, Сміт із жалем попрощався з цими людьми, яким так бракувало князя — світоча чеснот.

Після забезпеченого йому доброго відпочинку Сміт вирушив у дорогу і через Верхню Угорщину: Філек, Токай, Касовій), Ундероравай, потім — Оломоуц у Моравії, дістався до Праги в Чехії. Розшукав наймилостивішого пана Сигізмунда та його полковника, графа Мелдрича, у Лейпцигу в Мейсенланді. Мелдрич дав йому проїжджого листа із вдячності за вірну службу й 1500 дукатів, щоб відшкодувати його збитки.

Сміт побував у чудових містах різних країн: у Дрездені (Саксонія), Магденбурзі, Брауншвейзі, Каселі, Гесені, Вітенберзі, Ульмі й Мюнхені (Баварія), Аугсбурзі з його університетом, Гейденгеймі, Франкфурті й Майнці (Пфальцграфство), Вормсі, Шпайєрі й Страсбурзі. А потім проїхав через Нансі до Парижа й Орлеана (Франція). Далі Луарою вирушив до Анже, звідти — до Нанта (Бретань), де сів на корабель і поплив Біскайською затокою до Більбао, зрештою дістався до Бургоса й Вальядоліда, чудових храмів Ескуріала, Мадрида, Толедо, Кордови, Сйюдад-Реаля, Севільї, Херес-де-ла-Фронтери, Кадіса, Санлукар-де-Барамеда в Іспанії»(с).

Переклад взято звідси:

https://chtyvo.org.ua/authors/Vsesvit/1997_N07_823/

Вступ виконаний прекрасним істориком, одним із тих, ким я захоплююсь і часто читаю – Юрієм Мициком. Це неймовірний вчений, який відкрив, переклав і ввів у науковий оберт велику кількість документів, що стосуються історії України, а іноді і просто цікавих текстів, які з задоволенням читають і для загального розвитку. Нам пощастило жити поряд з такими прекрасним істориком. Він, доречі, присутній в фб

І не менше нам пощастило, що видатний підкорювач морів, Джон Сміт побував на українських землях та лишив цікаві спогади про своє видатне життя і пригоди, які не можуть не захоплювати.

Більше історії тут:

#HistoryByIgorPoluektov