5. Більше 400 років тому. Мартін Ґруневеґ (Marcin Gruneweg, німець, 1562-1606)

Київ: 436 років тому. Мандрівні нотатки свідка.

В попередньому пості переповів як виглядав Київ 1000 років тому, а тепер хочу процитувати ще одну цікаву працю з середини цього відрізку історії. Її автор з веселим караваном проїхав нашою землею і лишив цінні спостереження, що розкривають таємниці темного минулого у дещо несподіваному, а іноді і сатиричному стилі).

.

Сам пишу подорожні нотатки з численних вояжів, а ще більше читаю таких у друзів-мандрівників. Знаю, що це не данина сучасній моді, адже в багатьох літературах світу найдавнішими пам’ятками мемуарного жанру були саме такі описи.

Повернувшись з далеких країв, люди бралися описати все, що їм видавалося незвичайним. Мало хто відчував потребу увічнити те, що кожен із сучасників міг побачити у себе вдома. Ось чому найдавніші мемуари українських авторів також присвячені подорожам у заморські країни, натомість перші докладні описи українських міст і сіл складені іноземцями.

Цілком природно, що на українських землях найбільше захоплював мандрівників золотоверхий Київ. Ще на початку XI ст. Тітмар з Мерзебурга говорив про Київ як про місто, в якому «незліченна кількість людності, 8 ринків, 400 церков» (див.мій попередній пост). Трохи пізніше, у другій половині XI ст., Адам, єпископ бременський, порівнював Місто з найбільшим і найзнаменитішим у той час — Константинополем. Згадки про Київ і наші землі знаходимо також в подорожніх нотатках Плано Карпіні (XIII ст.), Жільбера де Ланнуа і Амброджо Контаріні (XV ст.), Мартина Кромера та Мацея Стрийковського (XVI ст.), французького дослідника і археолога Блез де Віженера, італійців Джованно Ботеро та Алессандро Гваньїні (70-ті pp. XVI ст.), посла австрійського цісаря до українських козаків Еріха Лясоти (кінець XVI ст.), у низці інших праць XVI- XVII ст., чим ближче в часі – тим більше.

Одним з перших докладних описів донедавна вважалися присвячені Києву сторінки щоденника Еріха Лясоти – посла на Запорізьку Січ від імператора Рудольфа II. Хоч він був тут лише три дні (7—9 травня 1594 р.), але досить ґрунтовно охарактеризував вигляд міста і тогочасний стан старокиївських архітектурних пам’яток. Дуже цікаві за змістом і наступні описи, вміщені в мемуарах знаменитого картографа Гійома де Боплана (працював в Україні з 1630 по 1647 рр.), працях про Україну французького дипломата П’єра Шевальє («Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne» написаній в 1653—1663 рр.) і арабського мандрівника Павла аль-Халябі (знаного у нас як Алеппського; відвідав Київ у 1654 і 1656 рр.).

.

Менше відомо про ранній і надзвичайно докладний опис Києва німецьким торгівцем і мандрівником Мартіном Ґруневеґом (Marcin Gruneweg), з яким я і хочу познайомити українського читача.

А оскільки сучасний fb-юзер здебільшого «любить картинками», то проілюструємо тексти мандрівних нотаток малюнками голландського художника Абрагама ван Вестерфельда (бл.1620–1692рр.), який також побував в Києві і залишив образи міста 1651р. (підписи під фото). Різниця в часі між візитами менше 70 років, а тому вони мають органічно доповнити одне одного.

.

Дуже коротко про те, як з’явився цей рукопис: у 1601 —1606 рр., подорожуючи від монастиря до монастиря, «брат Вецеслав/Венцель» (чернече ім’я) написав для дітей своєї сестри Катерини родинну хроніку — майже 2000 сторінок великого формату, густо вкритих химерним мереживом готичного рукописання. Виклавши життєпис предків, Ґруневеґ основну частину твору присвятив спогадам про свої численні мандри. А вони видались такими цікавими, наповненими пригодами, небезпеками і неповторними віражами сюжетів, за кожним із яких стояла примара якщо не смерті чи ув’язнення, то пограбування, що не під силу вигадати жодному сценаристу Голлівуду. Тому я і кажу завжди, що наша історія набагато цікавіша і наповнена, ніж всі фільми разом узяті😃

Ці унікальні рукописні свідчення історії Європи від Мартіна збереглися до наших днів в польському архіві. Існує і сучасна їх публікація (2008 р.): «Die Aufzeichnungen des Dominikaners Martin Gruneweg (1562-ca.+1618)» (1888 сторінок), як підтвердження видатної праці непересічної постаті, яка не втрачає своєї актуальності і сьогодні.

Мартін Ґруневеґ побував у Києві 1584 року, рівно за десять років до Лясоти. Його мемуари мають ще й ту перевагу, що ілюстровані (нехай лише схематично, але і їх я наведу нижче). Ці вміщені на полях малюнки — найстаріші збережені зображення архітектурних пам’яток стародавнього Києва. Не позбавлений і літературного хисту, розповідь жвава, вміло підкреслюються ті чи інші подробиці, які вводять читача в атмосферу подій.

Щодо термінології у тексті Мартіна нижче: Русь – це Україна (українські землі), руські/русини (Reussen) – це українці; те, що сьогодні називають Росією – у нього зветься Московією, а їх люди – московитами (Moßkwittern). В дужках [] надані або мої уточнення, або оригінальні слова з німецького тексту автора. В таких дужках <> – автор вказує деякі назви, як він почув іх в староукраїнській мові. Так (…) я позначив пропуск тексту.

.

Далі цитую спогади про подорожі українськими землями 1584 і 1585 років.

Розпочинає він з дуже докладної розповіді про Львів (яку я пропущу для окремого посту), а також коротко зупиняється на описі численних українських містечок дорогою, які я також виключу із розповіді, щоб зосередитись лише на двох основних історіях:

1. розповідь про способи обману мандрівників, яким не гребувала польська шляхта (про неї в негативному світлі пише автор);

2. детальний опис Києва (якому і буде присвячена більша частина цього посту):

.

ЧАСТИНА 1 (про легендарних польських митників, які не змінились за п’ять останніх століть):

«[1146 стор.рукопису]

… Зібрався великий караван (…).

Оскільки мої Пани мали дуже багато товарів, вони вирішили відправити туди і мене з Паном Богданом. Вклали в тюки і бочки шовк-сирець і шовк, на турецький манер скручений у мотки, з багатьма турецькими шовковими виробами, крім того килими, сап’ян і товсті шкіри, оксамит, грубе зелене [сукно], мухояр, стебла цукрової тростини, бавовну, перець, шафран та інші прянощі, всього на 30000 гульденів.

Ці наші товари ми поклали на 60 возів, запряжених в одного коня – у мене і Пана теж був свій візок, яким керував я, тому що місцевість тут була болотистою, і не можна було скористатися важкими возами, сильно навантаженими, часто ці маленькі виявляються цілком достатніми.

У цьому каравані всього було 300 возів, кожний з одним конем.

2 Жовтня у вівторок, після дня Св.Михайла в полудень ми виїхали зі Львова до Москви

звичайним шляхом, яким їздили в Туреччину, ночували в полі (…).

Після цієї ночівлі ми залишили стару Турецьку дорогу праворуч і пішли іншою місцевістю (…).

Годували коней в Тарнополі, <Tarnopol S.> (…). Це гарне місто, лежить на великих ставках, рибу з яких, в особливості коропів, не тільки свіжих, але і солених і в’ялених, розвозять далеко по країні. Стоїть в широкому полі у долині, з дерев’яною огорожею, але все з гарними будовами, має двоє кам’яних воріт (…).

З двох кутів міста два кам’яні бастіони, а поруч з ними замок, здебільшого кам’яний. На ратуші годинник, і, крім того, на ринковій площі багато крамниць. Проїздили повз і побачили ліворуч на високому місці кам’яний замок, ночували на горі за селом, поруч з мостом над водою (…).

.

9 Жовтня ми були змушені простояти на тутешньої митниці та виїхали звідти тільки після того, як дали харч коням. Ночували в полі.

Їхати цим шляхом кепсько через велике насильство і несправедливості митників, рівних яким в світі немає. Від цього страждають в усіх містечках і багатьох селах.

Хоча вся земля Поділля наповнена тільки Руссю і має також руського Пана Костянтина [Острозького], але в Замках сидять Польські дрібні чоловічки [Polnische Edlleitchen] і чекають купців на митниці, як зазвичай продавець пива своїх гостей. Ще раз кажу: мерзенно – і це я розповідаю без брехні – те, що нам зустрічалось часто. Митницю тримають, хай вибачать мені деякі, гідні чесні люди, серед яких можу згадати двох-трьох.

Приходиш в містечко, не дай Боже, до Замку, щоб розміститися, а то і на двір Пана митника, і там тебе приймають не за кого іншого, крім як за зрадника. Адже Пан повинен перш за все показати гостей і протримати їх деякий час в замку. А ці господарі такі улесливі, вміють так простягти свої руки, щоб купців затримати в замку або біля замку. Щоб йому догодити, бідний купець повинен відігнати вперед коней, щоб караван не нудився, а потім до опівночі з великою небезпекою його наздоганяти.

І от так залишився я. Митницю тримали голодранці з шляхти, для яких зазвичай, як і для Козаків [Kozaken], їх сусідів, Вісла занадто близька [прислів’я]. Ці, якщо почують про прибуття багатих купців, прикидаються немісцевими, дивляться і слухають як через паркан, ніби прислуговує дівчина, і хочуть бути сприйняті відповідно до їх уявлень про шляхетські звичаї. Якщо ж власника Палацу або Замку застануть вдома, він швидко збирається в дорогу, вдаючи, ніби його чекають важливі справи з Князем [Knieze] або Фюрстом [Fuersten]. При цьому він передає купців Її милості, своїй дружині, оголошуючи, що Їй не вперше мати справу з купцями.

І справді, Вірмени часто їх обманюють. Живучи серед простого народу, вони скоро потрапляють в полон ласкавої молодички. І на це не варто нарікати, але, як то кажуть: «Чоловіче, залиш бабі прядку» [ще одне прислів’я; в цьому розділі автор вдається до численних цитувань і усталених штампів, які, певно, були цілком зрозумілі і очевидні для людей його часу].

У Двір або Замок потрібно входити з великими церемоніями, тому що за ними спостерігає все місто. Там сидить пані в своєму парадному вбранні, і сяє білилами, як ніби ними залита. Біля неї сидять придворні жінки, яких вона в поспіху пригнала з сіл, вони блищать так само, як пані, [вважаючи, що] кланятися необов’язково. Сміховинно дивитися, як бідність виряджається в придворні сукні. Мабуть, так Бог частково пом’якшує [життя] знедоленим людям.

Що ж стосується мита, то недостатньо оплатити його від коней, від возів, від кожного пудка або бочки товару, і внести понад те так звані гребельні або мостові гроші, вони вимагають почастування [verehrung]. А це останнє – такий важкий тягар для купців, що кожен здригається від жаху рушати в цей шлях. І це нехристиянське почастування потрібно нести відкрито, не під пахвою, а нести перед собою на розкішній мисці. І передавати його Їх милості з придворними церемоніями.

Щоб потім Пани могли вдосталь посміятися, я зазвичай сам підносив почастування, оскільки Варшава мене трохи навчила придворних звичаїв. І Пани часом тримали себе не по-польськи, наче вони щойно з’явилися з Вірменії, а я повинен був постійно переводити їм, але за прислів’ям: на всяке нещастя є щастя.

Біля Їх милості стояв нестриженний селянин у панському вбранні, якого вони по-віслячому називають dux – князь [такий-то з закінченням] -кий, якому вони наказують відкрити підношення. Як тільки вони його побачать, вони починають гніватися, а потім торгуються, як в крамниці з крупами.

[Причина] їх злості в тому, що їх величезними володіннями пересувається таке число возів і коней, завдаючи великий збиток, а їм в на сміх дають так мало. Боронь Боже згадати Князя, Короля або запитати, звідки у них таке право вимагати ці дари, які не можуть бути названі митом. Багато разів ми просили в ім’я Господа, щоб вони назвали дитину і сказали, що хочуть мати, але, на жаль, вони не хотіли цього робити. Ми присягали зробити те, що вони назвуть, але тільки, що вони просили, і це було марно. Ці почастування коштували жахливо дорого, і часто, чим більше покладеш, тим менше вони заспокоювалися і ставали злішими. Тоді хотіли не тільки стамед на кілька суконь дружині, але й дочці, і сину, а також Їх милості, килим на стіл і на лаву, спеції на кухню, о!, безсоромна жадібність нескінченна. Якщо домовишся з Їх милістю і вже виходиш, то спочатку тебе оточують всі дівчата і господарський слуга пана з такими стогонами, які і не снилися жодному жебракові перед церквою.

Але я приносив і радості своїм Панам в їх смутках. Існував звичай обдаровувати [місцевих] хоча б декількома грошами. Я кидав кілька нових сяючих Данцигських пфенігів, кажучи, що це Вірменські монети, що ростуть із землі, що це правда, і оскільки їх ніхто не знав, вони їх високо цінували і вірили всім промовам за їх власним розсудом. З багатьох дворів ми виходили з плачем і прокльонами, з інших же – навпаки, зі сміхом, тому що наші хлопці викрадали половину дарів, що викликало у них суперечки і заздрість за Польським прислів’ям: takiemu tako – «кожному своє»».

.

ЧАСТИНА 2 (ОПИС КИЄВА 1584 року):

17 жовтня проїхали ми повз високий круглий вал посеред густого лісу з невеликим полем навколо, оточений далі валом (…).

Нічліг був у лісі біля річки Борщівка (Boersgofka, сучасна Борщагівка), … (недалеко) від Брусилова.

Русини знають, яким могутнім містом був Київ і те, що він був столицею їхніх Князів [Fuersten], що місто часто згадується в хроніці у зв’язку з війнами і важливими подіями. Ще й сьогодні вони мають перед очима коштовну будову Софійської церкви, а за кілька миль навколо видно зруйновані мури (…)

І в зв’язку з цим вони ще кажуть, що ця річка [Борщівка] дістала таку назву, бо біля неї, на місці нашого нічлігу, був борщовий торг…

І хоч це місце було так само далеко від міста, як і тепер, воно могло називатися борщовим майданом чи торгом, незалежно від того, чи там торгували борщем. До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його сам у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій. І щоб люди їздили кілька миль за борщем, який коштує гріш, це також видається недоречним(…)

.

18-го вранці прибули ми в славнозвісне місто Київ <Kiow statt> і заїхали до вірменина на ім’я Абрагам, який відморозив собі ноги під час подорожі в Москву і тому ходив лише на колінах. Щоб ти не здивувався, як це ми змогли в одного міщанина поміститися з такою великою кількістю возів, знай, що це місто забудоване не так, як це в нашій батьківщині, але всі вони всі живуть у дворах, за турецьким зразком, або, правильніше, за способом греків, від яких вони мають релігію і їх наслідують у будівництві та звичаях, подібно до того як ми охоче йдемо за італійцями.

У Греції, або теперішній Туреччині, мури прикрашають місто і вулиці, а тут у Києві йдеш між дерев’яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей, які розрізаючи двір розкидане тут і там, неначе гониться одно за одним. Кожен дім має свою лазню за таким зразком, як у нас платні лазні, але розміром як мала кімнатка. Вони палять в них майже щодня на зразок московитів, які постійно купаються, але без їхніх церемоній, і іноді дивно, як не витершись, надягають одяг на голе тіло, так я бачив одного разу на морозі, як у деяких замерзале мокре волосся на голові. Такого постійного купання за зразком Турків, від яких вони наслідують всі вигадки, потребують частіше за все ті, хто знаходиться у шлюбі.

Паркани при будинках гарно збиті з стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев’яне, добре забудоване. Лише рідко трапляються приміщення з кахельними грубками. Будинки криті гонтами, які вдвічі більші, ніж гонти у Польщі,— слушніше їх було б назвати дошками.

.

Місто лежить на Дніпрі <Dniepr flus>, річці розміром подібній до Дунаю, і латиняни називають його Бористеном [Borysthenes]. Річка багата на рибу. Вона протікає через Литву і цю Русь, впадаючи у володіннях польського короля в Евксінське море, під охороною Козаків [Kosaken], яких у Києві повно. Те, що вони здобувають у своїх сусідів – Турок, Татар і Московитів, тут все вони охоче залишають.

Київ лежить у глибокій долині, між високими горами. Він простягся на три сторони, одну сторону трикутника становить Дніпро, позначений № 4 на малюнку. Дві інші сторони впираються у гори, які на малюнку показано затемненими місцями. Білою площиною посередині я зобразив розташування міста. № 5 позначає шлях, яким ми прибули через високу порослу лісом гору. З цієї сторони є трохи вільного місця між горою і містом, яке тут захищене дерев’яними хрестовинами. З другої сторони місто притиснуте до стрімкої гори і тому там не потребує іншої охорони. А з сторони річки воно має замість муру паркани городів.

Коли ми з’їжджали з гори, ліворуч залишили гарну площу, рівну ринкові, де живуть переважно польські католики. Вона позначена № 3, там стоїть костел і монастир з ченцями нашого Ордену. Костел був заснований св.Яцеком [Jacincto], але не на теперішньому місці, а на іншому, яке тепер далеко залишилося за містом. Його ще й тепер можна бачити — мурований, але цілком спустошений. Теперішній костел і монастир дерев’яні. Але ті, які я бачив, коли там був, згоріли через необережність кілька років тому, коли пріором був Иорданій Ковальковський. На його місце ченці хотіли поставити мене але після посвяти їм послали патера Фелікса Буджале <Budzale>, який, після закінчення будови костелу і монастиря, там похований. У той час там жило ледве четверо ченців, але тепер вдвічі більше і росте з дня на день.

№ 2 показує наш заїжджий двір, кінець шляху з номера 5-го означає місце ринку, який краще назвати малою торговицею, бо він тісний. На ринку стоїть Богородична мурована церква, але мала й стара, до того ж в кількох місцях пошкоджена, мабуть, під час пожежі. Вона покрита гонтами і має посередині дощану баню грецького зразка. Її дзвіниця також дерев’яна. Навколо церкви є крамниці. Поблизу цієї мурованої стоїть також дерев’яна церква, а від неї недалеко каравансарай для купців, споруджений з дерева.

.

Над містом на високій горі лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаний глиною. Там живуть найкращі люди, яких зустрів на цьому шляху, не так стягують данини і подарунки з купців, як інші. Одна з важливих причин цієї доброти — те, що дружина пана була вірменкою, хоч і католичкою, а пан був польським шляхтичем.

У Києві мешкає досить вірменів, які мають там також свою церкву з дерева, але мало хто з них знає вірменську мову, більшість володіють лише руською [українською] і одружуються з русинами, що, між іншим, дуже суперечить їхнім законам. Далі [за шляхом] вже не живе жодний вірменин, рівним чином Монастир нашого Ордена представляє всі католицькі церкви.

Від Замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища, так що замок лежить неначе на окремій горі, яка виросла з іншої гори. Якщо хочеш зрозуміти розташування цих гір, то знай: місто тягнеться вздовж високої крутої гори, а від неї відокремлена гора, на якій замок, так що між замком і великою горою пролягла долина. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами. Всередині них приблизно стільки простору, як займають шпихліри в Данцигу. Мешканці називають це місце, оточене ровом, «містом» [die Statt], але, очевидно, це — старий замок, навколо якого будувалося місто в усі боки,— на горі, а також, як тепер, внизу.

.

Близько 800-го року після Різдва Христового збудував це місто руський князь Кий [Ky], від якого воно отримало назву Києва. Це слово — прикметник: Київ, тобто Кия [des Kyes]. Оскільки це слово польською означає «палиця», жартівливо називають мешканців міста «палицяносцями».

Пізніше, року 990 Володимир, теж руський князь, при якому зріс цей край і особливо місто, послав до Василія Костянтина, східного імператора, просити щоб одружитися з сестрою Анною [Annam]. Коли отримав відмову, як негідний того поганин, погодився він на хрещення. Коли ж прибув до Константинополя приймати хрест, осліп. В такому горі послав він до нареченої, щоб сказали, що вона буде нещасною. На це вона відповіла: «Як тільки він охреститься, позбудеться сліпоти». І бог це здійснив. Отже, він радісно повернувся до своєї країни, де своїх підданих привів до Хрещення. Вони були охрещені в Дніпрі [Niepr]. Греки, як і вірмени, занурюють дитину повністю в купелі. І русини слідують в цьому за греками дотепер.

Цей Володимир привів з собою з Греції різних майстерних ремісників, за допомогою яких спорудив у своїй країні багато гарних церков і монастирів. На згаданій вище горі, яку тепер називають старим київським замком, спорудив він гарну велику церкву за прикладом і назвою св.Софії Константинопольської, яка у переважній частині стоїть і нині.

.

19 жовтня пішов я з Стефаном на гору, щоб оглянути старий град і особливо церкву св.Софії. Цей згаданий Стефан — веселий, доброчесний і богобоязний юнак мого віку — вроджений вірменин з Києва. Його батько, як і син,— теж побожна, справедлива та гарна людина. Король Сигізмунд за гідні діяння зробив його шляхтичем і віддав йому село поблизу Києва. Без шкоди для своєї шляхетської честі він взявся за фірманство і віз тоді також товар хазяїв сина. Сам він не знав ні слова по-вірменськи, натомість син Стефан добре володів цією мовою, а до того і турецькою. Ці мови він вивчив у Кам’янці у одного вірменина, до якого батько його віддав ще малим (…).

.

Подібно до того, як єпископ Оніас збудував в Єгипті храм на зразок єрусалимського, так і згаданий князь Володимир цією церквою Софії наслідував Константинопольську. За своєю формою київська подібна до константинопольської, хоч не за розмірами, красою чи коштовністю. Святий мученик Ісидор був тут архієпископом. В наш час стоїть вона далеко від людей в полі, тому ми не знали як і неї потрапити. За моєю думкою, протягом воєн її берегли не лише Християни, але і Татари, оскільки вона стоїть ще ціла, її духовенство має звичай в певні дні проводити в ній службу. Єдине, що дощ затікає туди з усіх боків. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея, над якою йде ще одна галерея. Двері не мають замків — тільки забиті поганими дошками. На щастя, ми знайшли діру, де випала частина муру. Через неї ми вийшли на верхню галерею, з якої ще там і тут стоять цілі частини, і з них можна уявити, який був вигляд церкви, коли вона була цілою. Константинопольська церква не має такої зовнішньої галереї, можливо, що її зруйнували турки. З цієї галереї можна перейти до галереї у церкві, яка закінчується при вівтарі таким самим способом, як у Константинополі. За винятком того, що колони, у зв’язку з браком матеріалу, збудовано лише з цегли, яка, за грецьким зразком, має такі розміри, як у нас плитки для будинків. З зовнішньої галереї до цієї внутрішньої ведуть троє дверей посередині, з однієї сторони. Вони в церкві з чотирьох боків викладені білим мармуровим каменем. Поза тим не видно в церкві більше мармуру, тільки ще в усіх чотирьох кутках церкви є круглі вежі з крученими сходами, вони викладені гарними плитками з червоного мармуру, але жорсткого, неполірованого. Ці плитки, які досить великі, тягнуть люди на кладовища і прикрашають ними могили.

Поза тим внутрішня галерея викладена цеглою, але дуже майстерно, гарними старофранкськими візерунками. Зовнішня галерея в такому поганому стані, що рештки хідника прогинаються аж на вулиці. Але внизу церква майстерно викладена різнобарвним глазурованим камінням. Четверо згаданих кручених сходів, здається мені, вели на непокриту галерею, чи, як це по-іншому зветься, на плоский дах, який був над зовнішньою галереєю. На ньому, мабуть, люди ходили собі для забави. Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена. Там, де високий вівтар, на стіні є образ Марії, майже такої висоти, як уся церква. Виглядає він таким новим, як ніби був зроблений сьогодні. Під образом є вівтар з дерев’яним дашком на чотирьох стовпах, щоб з галереї не можна було вільно туди дивитися.

З цього можна зробити висновок, що так само було і у константинопольській Софії. З-перед вівтаря вже забрали небесні врата до іншої церкви, але залишилися там дві гарні великі ікони.

На одній зображено Спаса, на другій Богородицю за грецьким звичаєм. Їх через великі розміри нелегко було б забрати до іншої церкви. Що дивно, то це те, що на всіх склепіннях цієї церкви є керамічні глечики. Спершу на склепінні є шар цегли (грецького зразка, а не, як у нас), відразу на ньому встановлено глечики горлом вниз, з’єднані вапном. Глечики білі і тверді, у всьому подібні до звичайних глечиків, так що коли один глечик взяти з склепіння, то можна на його місце встановити інший. Баня посередині церкви ще має хрест і вкрита свинцем, в інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю з дощок. Над великими церковними дверима на західній стороні вміщено великий зелений камінь на кшталт дзеркала, про який в народі ходить дивна гадка, а саме, що у цьому дзеркалі видно те, що вважалося таємним. І про це розповідають різні історії. На мою думку, у цьому краю нема мармуру, порфіру й алебастру, і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву з допомогою майстерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчиками. Таке ще й тепер поширене у греків, також на могилах у турків.

.

Доданий тут малюнок показує розташування старого київського замку, де стоїть і св.Софія, яку вказує квадрат №1. Проти неї йде велика вулиця до однієї брами, віддаленої від великої церкви як данцигська ратуша від Кушнірської вулиці. Вона називається Золотими воротами. Двері звідтіля мають бути у Гнєзно в кафедральному соборі, твердять, що вони зроблені з поганого золота. Я вважаю ймовірним, що вони були зроблені з коринфської міді і позолочені, як це прийнято серед греків. Король Болеслав Хоробрий, коли він взяв це місто і замок, вищербив на цій брамі свого меча. Меч, яким він наніс удар, зберігають у вежі в Гнєзно і називають Щербець [Sczerbic], бо він від того удару вищербився. Як пишуть, цей меч, принесений ангелом з неба, в багатьох бідах порятував цього короля.

1074 року Болеслав Сміливий облягав Київ так довго, що місто, напіввиголодніле, піддалося. Коли він в’їжджав у замок, вдарив у ворота, як його попередник Дід. Але Хоробрий своїми цнотами здобув королівську корону, а цей її втратив після вбивства Станіслава.

Пізніше, 1415 року, обложив місто татарський цар Едігей [Ediga], спалив і знищив усе навколо, але замку не міг здобути, хоч докладав до цього великі зусилля. З того часу пішло місто до занепаду аж до наших днів. Золоті ворота ще стоять, але в більшій частині поруйновані. Зверху над ними влаштована каплиця — за звичаєм русинів, які прикрашають зверху свої брами гарними церковцями, віддаючи Богові і Святим в охорону. Таку побожність вони, мабуть, теж перейняли від греків.

Там, де позначка № 4, недалеко одна від однієї стоять п’ять зруйнованих церков чудової будови. А там, де № 5 — церква [Cerkew] св.Михайла. Вона ще ціла, і при ній живе духовний. Її верхня баня має яскраву позолоту, але краї даху навколо свинцеві, бо не вистачило золота.

[1171 сторінка рукопису]

Причина, що ця церква покрита золотом, така. Коли Едігей, як було сказано, здобув місто, втекли жінки до замку і молилися Богу. Оскільки він їх захистив, вирішили дати свої коштовності на позолоту церкви і це здійснили після того, як Бог врятував їх від язичників.

Півмилі від Києва є славний Монастир і при ньому Цвинтар на римський лад, відомий по всій Польщі, його русини називають «Печерою» і дуже багато про нього розповідають. Я хотів його побачити, тому 21 жовтня, коли Пани в неділю були в гостях у замку, поїхали я і Стефан на конях через старий замок, крізь ворота, позначені на попередньому малюнку №3. Брама така знищена, начебто її взагалі не було, бо кожен, хто не лінивий, бере цеглу додому з цієї гори. Ми прибули до Монастиря, який лежить у гарному великому селі над Дніпром. Від брами, яка змурована під каплицею, ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І у кожного свій окремий будиночок та сад. Всі будівлі гарно збиті з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де зліва стоїть велика мурована церква Пречистої [Preczista] — так русини називають Нашу дорогу Діву. Дзвіниця дерев’яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина.

Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена і знищена. У селищі є також дерев’яні церкви. Навпроти церкви праворуч, як показано хрестиком, великий гарний будинок з дерева. Там зібралися ченці на свято. Як тільки нас помітили з сіней і довідалися, що ми від купців з Львова, до нас швидко підійшов чернець і запросив нас від старшин на хліб і мед. Ми щиро подякували, але, перепросивши, відмовилися від їжі і питва, бо мали небагато часу. Попросили лише, щоб нам дозволили оглянути церкву і печери.

Отож скоро прийшов дзвонар і відчинив нам двері, з того боку, де позначено хрестиком. Я дав йому оплати три литовські полтини [pelchen]. Крім цих дверей, є ще двоє інших, всі вони залізні. Церква прикрашена гарно і коштовно. Є в ній також князівський надгробок з алебастру і мармуру [Острозького]. Тоді нам згаданий хранитель дав за півтори гроші свічки і повів до старця, у якого був ключ від печер. До неї ми йшли через великий, хоч і поганенький сад, як показує № 1. В ньому недалеко від брами була хатина печерника. Той повів нас тією самою горою з садом до дверей, якими входять до печери. Цей вхід під горою закритий загратованими дверима, на місці, яке вказує № 2. Це все з дерева. Кожен з нас взяв свічку в руку, і так ми спустилися. Від дверей веде в глиб гори прямий і крутий підземний хід, такої висоти і ширини, що одна особа там може йти вільно. Коридор у твердій глині з вигладженими стінами, такої довжини, як [у Гданську] від вулиці рукавичників до попівської. Звідтіля виходимо у велику церковну галерею на перехресті, влаштовану прямо в горі. Вона такої ширини, що троє можуть стояти поруч. У цій галереї з обох сторін влаштовано отвори, зроблені в землі, один при одному, і один над одним. Там ховають померлих ченців або й інших визначних людей і закривають їх глиною. Оскільки тіла лежать у холоді, вони не псуються, а зсихаються, так, що невдовзі їх можна тримати назовні без смороду. Чорна смуга, позначена трьома крапками (.’.), означає велике викопане вікно, заповнене кістками мерців. Під №1 йде прохід до каплиці, де є вівтар, № 2 — великий льох, побудований деревом. Він має йти на 50 миль під землею, при тому він природного походження. Нам показали там багато тіл, тих, кого вважають святими, і інших, вартих пам’яті. Є там і кілька голів, від яких з зубів стікає миро до скляночок. Все тримається у порядку, дуже чисто, в печері зовсім нема вологості. Найвизначнішим мені здається, що тут нам показали цілого велетня. Я дав провідникові два литовських гроші і подякував йому за доброзичливість.

.

Причина, що ми так довго затрималися в Києві: ми виклали там товари і купили дві великі ком’яги, які в Данцигу по-іншому називають «шмаками». Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Завантаживши товари в них, і ми самі 25 Жовтня в ім’я Боже туди увійшли.

.

26 Жовтня ми відпливли і попрямували Дніпром одну милю проти течії, звідти праворуч

в Десну <Dziesna fluś>, досить велику річку. Незабаром після Києва мені показали над Дніпром як би людський слід, залишений св.Яцеком [Heiligen Jacincto], і я насилу дав себе переконати в цьому чудовому Господньому знаку, якого я при всьому бажанні не міг побачити. З цим така ж історія, як в Єрусалимі зі слідом, де Христос вознісся на небо:

незважаючи на те, що постійно з цього місця беруть землю, вона все-таки не зникає аж до сьогоднішнього дня, і там землі не зменшується, хоча землю з цього місця беруть і роблять гарні кульки для чоток, які з повагою носять як Турки, так і Християни.

Десною ми пропливли повз села з лівого боку, рахуючи за напрямком руху, а не за течією річки. 27 Жовтня знову село ліворуч, потім ще одна праворуч. 28 Жовтня повз села з назвою Жукин <Szukin doerf>, яку орендував один вірменин, який покликав в гості Панів, а мені прислав також багате частування їжею і питвом. 29 Жовтня ми оминули місце, де праворуч в Десну від нас впадає річка Остро <Ostro fl.>, неширока, але глибока і швидка. Розташувалися на нічліг на тій же стороні перед містечком Остро <Ostro S.> в 12 милях від Кіева. Його Татари і Московити [Tatern und Moßkewitter] довели до того, що я повинен називати його зменшувальним ім’ям. Біля води в ньому є замок, з якого лишився

лише вал, на верху якого паркан з поставлених дощок, майже весь стоїть в лісі. Тільки ввечері 30 Жовтня до мене повернулися Пані з гостей зі згаданої гулянки. Їх милості охоче поїли б за наш рахунок, тому ми ледь позбулися їх в останній жовтневий день. Тоді була останній раз вимагання, а на воді – перший і останній».

.

Виконавши свою торгівельну місію, караван знову повернувся до Києва в 1585 році на зворотньому шляху.

.

ЧАСТИНИ 3 (ОПИС КИЄВА, повернення через рік):

[1246 сторінка рукопису]

“1 Вересня <September> близько обиду ми прибули до Києва, там ми витягли товари з човнів на колишній старий заїжджий двір. 6 Вересня Пан з деякими моїми товарами зібрався до Луцька [Lutzko] на ярмарок. 8 Вересня близько обіду наші візники виїхали з Києва, але я і Чацько пішли за ними тільки наступного дня, оскільки нас затримали в гостях у замку. 9 Вересня Чацько встав рано,маючи намір дійти до Печер, але я не хотів відстати від візників, тому він повинен був за мною поспішати. Його найсильнішим бажанням було побачити в Печеров двох знаменитих богатирів [Bohatter], про яких ходили чутки, що вони билися проти язичників і кілька років провели один з одним в добрі і злагоді. Коли один з них був покладений після смерті в ці Печери, через кілька років до нього прийшов інший і сказав: «Брат, посунься, прийшов час і мені лягти поруч з тобою і відпочити». Отже, перший повинен був звільнити йому місце поруч з собою. До цих пір ці двоє знаходяться на землі в одній труні з нетлінними тілами. Щось майже схоже пише Леандр в своїй п’ятій книзі про двох братів нашого Ордена, Петра і Бенедикта, які разом молилися в нашому монастирі в Монпельє. І коли одного разу обидва вони важко захворіли, Петра запитали, як він себе почуває, на що він відповів: «Добре, оскільки через кілька днів я помру і буду вшанований вічною радістю, знаком істинності чого в той же день за мною піде Брат Бенедикт». Отак, Петро помер через кілька днів, і, коли брати несли його на цвинтар, Бенедикт почув спів і запитав, з ким це трапилося. Йому сказали, що це помер брат Петро. Тоді Бенедикт закричав: «Віднесіть мене разом з ним, так як у мене є знамення від Господа піти негайно за ним». Незабаром він також відійшов і був віднесений йому вслід.

Отже, ми виїхали з Києва, на відстані 1 ½ версти годували коней за Борщівкою. Проїхали повз Білгородку <Bylgrodek> або Weis-schloesslein 1 1/ 2 милі, [це] майже порожнє містечко з дерев’яними будівлями, в деяких місцях упорядковане дерев’яними хрестовинами. Навколо нього мало полів, але поряд є насипний вал. Ночували у Лося в лісі (…).

23 Вересня, в понеділок перед [Днем Св.] Михайла щасливо повернулися додому до Львова, звідки поїхали за рік до цього, у вівторок після [дня Св.] Михайла”.

.

Додаю:

1. Замальовки М.Ґруневеґа 1584 року надто схематичні, але разом із текстом, в якому докладно описані (номери в тексті), дають уявлення про Київ тих років. Цінні вони в першу чергу тим, що є одними із найбільш ранніх збережених.

2. Деякі сторінки оригінального рукопису М.Ґруневеґа (лише для загального уявлення і підтвердження того, що текст дійсно існує).

3. У чеському архіві відшукав унікальні оригінальні рукописи з ілюстраціями, т.з.Реляції Литовської компанії 1651 року: Relation vom Litauischen Feldzug im Jahre 1651 (зберігаються в: DB V 68; Královská kanonie premonstrátů na Strahově; Praha; Česko). Тут велична панорами всього Києва, яку додам першим фото, а інші обрані сторінки Реляції в кінці.

4. Інформативні і популярні малюнки Києва виконані Абрагамом ван Вестерфельдом в 1651 році (відшукав в польській бібліотеці деякі оригінали, а копії даю за працею Я.Смирнова “Труды ХІІІ археологического съезда, Том II, с. 196–512+XIV таблиц”).

Більше цікавої історії тут:

#HistoryByIgorPoluektov