Дуже багато цікавого я знайшов про Україну у французькій «Газетт», яка видавалась з 1631 по 1915 року і підшивка якої зберіглась

Дуже багато цікавого я знайшов про Україну у французькій «Газетт», яка видавалась з 1631 по 1915 року і підшивка якої зберіглась

Я все дитинство захоплювався французькими мушкетерами.

І лише зараз дізнався, що самі мушкетери захоплювались українськими козаками.

Ееее…(стоп!) не поспішайте перегортати, я не зійшов з розуму і це не жарт, ні 😃

Це історичний факт, який мені вдалося відкрити.

Шок! сенсація! чи як там прийнято писати у таких випадках?) Тож вмощуйтесь зручніше, ця пригода буде цікавіше, ніж у О.Дюма.

.

Отже, що мені вдалося відшукати за чотири місяці роботи у французьких архівах.

Ще коли мушкетери короля Франції в 1622 році лише починали створюватись, слава про козаків вже лунала по всій Європі: вони ходили походами на болгарську Варну, турецький Константинополь (і низку інших їх міст), чеську Прагу (фактично вирішивши на довгі роки незавидну долю чехів), Московію брали і навіть під Віднем вже побували (там такий список, що йому буде окрема моя велика стаття присвячена, де буде чимало нових маловідомих фактів)…

Але щоб це не звучало пафосно, ми не будемо про всю Європу, а зосередимось лише на французах і тому горизонті знань, якими могли володіти саме мушкетери короля.

І ці факти вкажуть нам, що якби О.Дюма був не таким закоханим у Францію патріотом, то світ міг би більше знати про козаків, ніж про мушкетерів, а ми б зараз перечитували французькою “Козаки, 20 років потому” 😃

.

Справа в тому, що вже в 1605 році у Франції починають виходити інформаційні сторінки “Mercure français” (передвісник регулярних друкованих газет), які вже тоді знайомлять простих французів з ситуацією в світі, а особливо в театрах бойових дій, де без козаків майже не обходилось.

Це був перший дзвіночок, який не міг бути незнайомий тим, хто займався військовою службою при королі Франції (майбутнім мушкетерам).

А вже в 1631 році на регулярній основі починає виходити одна з перших (якщо зважати на наші сьогоднішні стандарти, то перша) газета Європи, яка сформує моду назви такого роду видань – “Gazette”.

Про неї буде у мене окремий великий пост, із цитатами про козаків, описами цікавих історій з життя наших керівників та інших описів, які самі можуть служити непоганою “Історією України”.

Так от, у цій “Gazette” вже буквально в першому ж номері повідомляється про те, що козаки знову розбили турецьке місто Mizenе, а тому турки “відправляють ціле своє Посольство до Польщі, щоб вимагати миру та відкликання козаків, які руйнують їх задуми”.

Там і дуже багато інших згадок про численні їх подвиги, але особливо сильно мене вразило повідомлення, яким впевнений зачитувався кожен мушкетер короля, в випуску газети №7 (повідомлення за 4 січня 1636 року), таке собі буденне, наче звичне для українських козаків, а насправді ви тільки погляньте на нього:

“5000 козаків, які виїхали з Польщі у вересні минулого року, перетнули Сілезію, Богемію, Нижню Баварію, Франконію та Ветеравію, провели довгий час навколо Нюрнберга, де вимагали два мільйони фунтів у всіх цих країн. Потім, нарешті, перетнули Рейн у Вормесі, перетнули нижній Пфальц і Мозель у Трірі, і тепер прибувають до Люксембурга…”.

Це вся Європа! Це 2500 км! Це унікальні країни і міста, побачити які – то вже та собі пригода на все життя. А тут люди ходять цілим військом, як у себе вдома, та ще і бойові задачі вирішують!

Як мандрівник сучасний, я навіть взяв і карту цього походу накидав (нижче на фото).

Мене це вражає! А ви уявіть, як ставало дибки волосся у капітан-лейтенант королівських мушкетерів Тревіля, коли на ранковому плацу він зачитував мушкетерам цю газету в 1636 році!

А він зачитував, бо видання це було офіційне, від короля, а тому обов’язково було на столі Тревіля.

Ви хоч щось подібне колись читали про мушкетерів? Отож бо і воно! )

Та кожен мушкетер після такого мріяв стати козаком

І тут лише частина жарту, бо всі ці повідомлення з газет, описані події та названі прізвища реальні.

Ви знали про це?

Пізніше напишу більше про ці газети, а також нідерландські “Куранти” (з 1618 року виходять), які також немало писали про наших.

Тому, чого вже було дивуватись, коли я знайшов у французьких архівах рукопис кінця 1640-х-початку 1650-х років, який так і називається “Discours des cosaques” (описані досить детально всі найважливіші події історії України (і назва країни там саме Vkraine!) на той момент). Він належав (повністю чи частково? – питання) дуже цікавій особистості, Claude de Mesmes comte d’Avaux (помер в 1650-му році), французькому дипломату, який відзначився тим, що був дотичним до найважливіших мирних переговорів і аж трьох договорів: Штумсдорфського договору, Гамбургського договору, Вестфалійського миру.

Моє власне розслідування каже про те, що цей рукописний текст багато разів переписувався (я знайшов три його різні екземпляри в архіві, написані різними людьми), а тому все те, що дійшло до нас, вже правилось кимось (є припущення, що П.Шевальє, якому згодом припишуть цей документ, бо за ним вийде тотожний матеріал книги).

Що ми знаємо про це?

Та нічого. А мушкетери знали!)

.

Ну і наступним за часом важливим епізодом інформування мушкетерів короля про їх кумирів, українських козаків , стала величезна книга секретаря французького посла у Польщі, П’єра Шевальє, цілком присвячена українським козакам та взагалі звичаям нашого народу – «Історія війни козаків проти Польщі» (опублікована в 1663 р).

Нижче лист автора до свого шефа-посла (оригінал на фото), долучений згодом до книги, який хочу тут опублікувати, як останній важливий епізод цієї моєї історії про мушкетерів і козаків:

“Панові графу де Брежі,

радникові короля, членові його ради, генерал-лейтенантові його військ, колишньому його послові в Польщі, Швеції і в інших державах Півночі та Німеччини

Пане!

Хмельницькому, який прибув з глибини Русі до Франції, порадили, щоб він – коли захоче бути відомим тут – звернувся до Вас, пане, бо Ви можете засвідчити про доблесть його та його козаків з тим більшою певністю, що Ви були майже очевидцем їхніх доблесних учинків під час Вашого перебування послом у Польщі; Ви бачили тоді на власні очі самі початки козацької війни і пізнали всі її мотиви й таємницю, оскільки Ваші відмінні якості, так само як і характер Вашого почесного становища, здобули Вам велику ласку та особливу довіру покійного короля Владислава. Ви завербували також, пане, чимало отих шукачів пригод для служби в королівській піхоті, яких Ви дібрали в Польщі та повели до Фландрії, де їхня зброя часто знищувала численних ворогів; французьким же військам не доводилося наснажувати їх войовничістю, бо їм вистачало природженої сміливості.

Щодо мене, який вдруге (!) їх веде в цю країну, то я переконав їх, що вони мають звертатися лише до Вашої протекції, щоб стали відомими їхні бойові подвиги, які вони чинили без жодного наміру уславитися серед майбутніх поколінь або поширювати про себе відомості серед інших народів. Вони мені дозволили, пане, щоб я присвятив Вам їх історію, тим охотніше, що це єдина винагорода, яку вони роблять мені, своєму історіографові, котрий, проте, вважає себе досить компенсованим за свою працю: вона дала йому слушну нагоду урочисто і достовірно запевнити Вас у палкому прагненні, з яким він дає обіцянку лишатися на все життя,

Шевальє

І як вам тепер мультик про козаків і мушкетерів?

Хто у кого вчився, як думаєте?)

Як козаки мушкетерів побили.

Продовження сенсацій з архівів)

Попередній пост викликав неабиякий інтерес.

А найбільше задоволення принесло повідомлення від вчителя школи, який написав, що розповідь про мушкетерів і козаків пробудила цікавість учнів до історії України.

Оце воно! Заради такого варто продовжувати.

Читайте другу частину, як мій привіт цим старанним учням)

Про зацікавлення французами українськими козаками говорять як додані до попереднього посту документи, так і зустрічі Б.Хмельницького (ще писаря) і козацької старшини з послом Франції графом Viscount de Bregy, які відбувались за прямою вимогою кардинала Jules Mazarin. На них обговорювались умови участі Війська Запорізького у пізніх епізодах Тридцятирічної війни.

Але щоб не порушувати хронологічний перебіг подій, ми не станемо тут про ці епізоди співпраці, а почнемо з того, як власне французи дізнались про козаків, де змогли оцінити їх військову вправність та за яких обставин отримали від козаків люлей

.

Натяк про це, власне, і був у попередньому пості, де вирізка з французької «La Gazette» в 1636 р. містила дещо шокуюче повідомлення про черговий епізод “епохи великих козацьких географічних відкриттів” (як я це називаю :)):

“5000 козаків…перетнули Польшу, Сілезію, Богемію, Нижню Баварію, Франконію…провели довгий час навколо Нюрнберга…Потім, нарешті, перетнули Рейн у Вормесі, перетнули нижній Пфальц і Мозель у Трірі, і тепер прибувають до Люксембурга…”.

Вже сама географія подорожі викликала захоплення, але не тільки вона тоді здивувала французів, які отримали нагоду познайомитись з козацьким військом і в бою (до цього читали і захоплювались, як я вже писав :)).

Саме це згодом і призведе до переговорів козацької старшини з послом Франції (про що в наступних постах).

.

Розповім трохи більше про те, що нам відомо з подробиць цього походу, який багатьох зацікавив у моєму попередньому дописі.

Як побіжно згадано раніше, козаки брали участь і в більш ранніх епізодах Тридцятирічної війни, майже з самого її початку в 1618 року, в різних частинах Європи.

Але ми поки розглянемо 1634 рік і події після нього.

.

Завершувалась успішна коротка війна Речі Посполитої і Війська запорізького проти Московського Царства.

В цьому році вдалося звільнити від московської окупації Смоленськ.

На службі у РП залишилося чимало козаків, деякі з яких прославились у цих боях, але вважались у РП ненадійними (як Гасан/Тарас Федорович). РП вирішувала наступні епізоди великої війни, зі Швецією.

Для утримання козаків у державній казні грошей не дуже вистачало, а козацьке повстання очолюване тим же Гасаном в 1630-1631 р.р. ще було в пам’яті наляканих поляків.

Тож коли австрійський імператор Фердінанд II звернувся до польского колеги з питанням про добре відомих вже в Європі українських козаків, то отримав від останнього повний карт-бланш на запрошення українців/русинів.

.

В працях польського історика М.Дзєдушинського я знайшов згадку про те, що на початку 1635 року в австрійському війську вже служило кілька тисяч козаків (саме з українських земель, бо він згадує і про інших). Саме вони і відзначились у одній з перших битв нового епізоду великої війни, коли Франція кинула рукавичку іспанцям 21 травня і вже на початку червня французькі війська ввійшли в Бельгію та розпочали облогу Лювену.

Туди якнайшвидше були надіслані козаки і хорвати, з метою стримання і виснаження французького війська.

Відомий дослідник В.Голобуцький у своїй фундаментальній праці “Запорізьке козацтво”, посилаючись на працю іншого вітчизняного вченого В.Січинського “Чужинці про Україну”, писав, що французька преса згадувала тоді про: “Чотиритисячний відділ кінних українських козаків під проводом Тараського, який під прапором австрійського цісаря воював у Люксембурзі проти французького генерала де Суассона…

Козаки напали на французів з жахливим галасом, французи не звиклі до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати і відступили до болота на другому березі річки…»(с).

Я перевірив цей епізод за французькою пресою і справді відшукав його у 81-му номері моєї улюбленої «La Gazette». Можу підтвердити, що таке інформаційне повідомлення мало місце. Єдине, що дослівно згадуються там: “4000 Cosaques”, якими керує “Tarasky” і робиться акцент на тому, що командує він не тільки українськими козаками, а і вершниками.

.

Тут доречно пояснити, що “Тараськом/Тарасом” історіографія досить однозначно ідентифікує козацького отамана кримськотатарського походження, справжнє ім’я якого Гасан/Хасан (перехрещений на Січі як “Тарас Федорович”, а під псевдо відомий – “Трясило”), якого я вище вже згадав.

Його походження і козацька слава є цікавим моментом давніх українсько-кримських стосунків, як спільного, які мали б розвинути професійні історики та підняти на державний рівень, щоб подібний герой нагадував про український Крим і про спільну історію (його пам’ятник проситься в Херсоні прямо зараз, а пізніше в Криму).

Але я поки лише згадаю, що слабка ланка для козаків – це як раз коні, яких не вистачало, а тому спільні походи з кримцями були часто пояснюванні тим, що останні органічно доповнювали козацьке військо кіннотою. Цілком логічно, що О.Баран і Г.Гаєцький вважають, що “під час гетьманства Тараса Трясила в козацьких військах з’являється козацька кавалерія, яка разом з пішими військами починає відігравати важливу роль. Змінилася навіть офіційна назва війська Трясила. Тепер воно зветься «козацька кавалерія і інфантерія».

.

Гарна слава і успішні перші битви потребували масової присутності професійного козацького війська в найгарячіших точках Європи.

В таких умовах найбільшою проблемою поставало те, як провести це небезпечне для поляків військо через всю їх територію.

Надзвичайно цікаву історичну розвідку про це провели італійські діаспоряни Г.Гаєцький і О.Баран, які уважно дослідили Віденський архів і відповідну переписку між австрійським і польским дворами.

Не буду переповідати всю історію цієї переписки, а зосередимось на тому, як зрештою поляки вирішили для себе проблему. За королівською волею було виділено польских командувачів, які мали відповідати не тільки за вербування з українських земель воїнів, але і, головне, організувати всі практичні моменті походу, щоб козацьке військо не завдало шкоди полякам.

От як цікаво про це свідчать австрійські архіви:

Урешті, 20-го березня 1635 року прийшла офіційна відповідь від маршалка Івана Липського, який від імені сойму і короля проголосив дозвіл імператорові Фердінанду ІІ вербувати та провести козаків по польському королівству, тільки щоб це непогамоване військо під час вербування та походу не наробило великої шкоди населенню Польщі (Haus-Hof-Staats Archiv Wien, Polen I, Karton 57, Conv. 1635 Martii, fol. 165—166 v.).

Імператорською волею справа вербування козаків та всіх переговорів була довірена амбасадорові у Варшаві, Матвієві Арнольдіні з Карлштайну. А той, в свою чергу звернувся за допомогою до Станіслава Любомирського, який уславився у легендарній спільній битві козаків і поляків в Хотині (1621 р), коли отримав гарний досвід координації військ з Петром Сагайдачним. Любомирський обіцявся набрати аж 8000 козаків з українських земель.

Польська сторона наполягала на обов’язковому керівництві цим походом двох полковників, спочатку – Мочарського та Ляща, які вже кілька разів командували козацькими військами в конфліктах у Східній Європі.

Але хід подій у польсько-шведській війні, та деякі інші причини, змусили цих полковників відмовитись від такого призначення, бо Польща приготовляла як раз сильне регулярне військо для нападу на східну Прусію.

.

Полякам явно було не до того, але Відень наполягав і таки добився свого, отримавши козацьке підсилення своєї армії. Бо, врешті, в середині липня Арнолдіні написав до імператора довгу реляцію, у якій: “оголосив першу висилку 2000 козаків, а доповнення до 8000 будуть слідувати. Вербування сконцентроване у руському Львові, а далі у Любліні, де адьютант палатина Руси, Дворжанський, приймає козаків з України… і видає вже аванс, щоб козаки з далеких сторін могли легко дістатися до приготованих заради них сілезьких квартир” (Там же, fol. 221—222 v.). “Це були сотні Веґеля та Носковського, в яких було багато запорожців та інших, випробуваних в боях козаків” (Там же, fol. 27—27 v.).

23 вересня домовленості між австрійським урядом та козацькою виправою були зафіксовані угодою (як було прийнято у козаків ще з більш ранніх часів, як то договір від 1624 року, коли українці кримчан рятували). Цю угоду підписали від імператорської влади Арнолдіні та полковник Вінсс, а від козаків Павло Носковський.

З найголовніших умов угоди треба виділити, як би зараз сказали, “істотну”, тобто “ціну”

Пропонувались ось такі місячні жолди (зарплата): Полковник 200 т., Капітан 100 т., Поручник 50 т., Хорунжий 30 т., Квартермайстер 50 т., Кожна хоругва 30 т., Кожний козак 6 т.

Знаючи козацьку звичку, відразу домовились, що українці/русини вправі заробити і на військовій здобичі:

“Полонених можуть тримати за окуп, за винятком генералів та вищих офіцерів, яких мусять видати імператорським властям”.

.

На початку жовтня під час першого офіційного перепису в бріґському вишкільному таборі перебувало 4007 козаків, а протягом наступних трьох тижнів дійшло ще понад 2000.

Зрештою, ця цифра корелюється із згаданою вище новиною за 04.01.1636 року в «La Gazette». Тобто ми бачимо не лише достовірність наведених фактів, але і їх надзвичайну, як для того часу, оперативність.

Більше того, ми навіть знаходимо і загублену тисячу в наукових розвідках: “Та ще 1000 козаків залишилося позаду. Це були 4 хоругви запорожців, які під керуванням сотника Ярошевського відокремилися від загальної групи і щойно 9-го листопада дійшли до чеського кордону” (V.Liva, Prameny к Dejinam Tricetilete Valky, Praha, Naśe Vojsko, 1952, vol. IV,).

.

Там було ще багато цікавих пригод з козаками, але, зрештою, вони вирушили прямою дорогою на Франконію і коло Вормс дійшли до ріки Рейн.

Французи були всюди на оборонній позиції і побоювалися генерального наступу імперіялістів, яких тепер підсилили і козаки.

Ця боязнь перетворилася у тривогу, коли почули про прибуття козацького війська (Baran A., Gajecky G. The cossacks in the thirty years war).

Кардинал Рішельє, як звичайно в таких критичних моментах, застосував дипломатичні засоби. Він вислав ґрафа Д’Авау до Ґданска з метою, щоб намовив Польщу відкликати козаків із імперіяльної служби.

Але поляки лише розвели руками і офіційно заперечили свою участь, заявивши, що “то не є армія польської держави” (Haus-Hof-Staats Archiv Wien, Polen I, Karton 58, Conv. 1635 Sept., fol. 127—131.).

Польський історик М.Дзєдушинський пише про те, що частина шляхти, маючи свої інтереси у Франції, намагалась вплинути на козаків, для чого посилався до них навіть Лещинський, але переконати не воювати і йому не вдалося.

.

Як то кажуть у нас: “Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав!” (с)

І якщо вирішили вже козаки “мушкетерам” наваляти, то так тому і бути

.

Не буду переповідати весь перебіг подій, бо можна відкрити будь-яку працю про Тридцятирічну війну за 1636 рік і прочитати.

Але виокремлю лише епізоди з козаками:

перебравшись через Мозель і ввійшовши на територію Люксембургу, наші, незважаючи на зимову погоду, кожного дня непокоїли вороже військо Бернарда, а під Тіонвіль навіть спровокували більшу сутичку, так, що протестантський генерал мусів перенести свою головну квартиру найперше до Естен, а опісля 10-го січня аж до Фресн. Козаки його весь час переслідували і спільно з такими самими вправними хорватами, дістались аж околиц міста Мец.

.

Під постійним натиском та переслідуванням козаків і хорватів з одного боку та наступом Коллореда з другої сторони, Бернард відступив аж до Вердену і Тул. В Люксембургу зорганізували легку і дуже рухливу армію, яка могла здійснювати блискавичні рейди на північну Францію. Комендантом цієї армії став льотарінґський князь, що мав під собою 15000 кінноти і 6000 піхоти. Головною ударною силою були хорвати та козаки. Вони в другій половині лютого перейшли коло Вердену ріку Маас і ввійшли в провінцію Шампань, «поширюючи всюди тривогу кілька місяців» (як писали в «La Gazette»).

.

Зрештою, після численних перемог спільне імперіяльне військо відпочивало на лаврах, а французи підтягнули підсилення.

В місті Yvoy, близько кордону, 31 травня дійшло до завзятої битви між відділами графа Суассона та козаками. Французи так нахабно виконали наскок на козаків, що ці напочатку мусіли відступати. Під час відступу втратили багато возів із нагромадженим багатством та кількасот коней. Найбільше потерпів там капітан Тарас Федорович (Гасан) і його компанія. Але наприкінці дня щастя змінилося, козаки відбили ворожий напад.

Бій під Yvoy 1636 р. з точки зору особливостей тактичного мистецтва козаків у Тридцятирічний війні досліджував історик А.Федорук. Який на прикладі цього бойового зіткнення між французьким контингентом та козацькими загонами на військовій службі Габсбурґів прослідrував особливості тактичних прийомів останніх.

.

Втомившись, засумувавши за родинами та незадоволені цісарськими обіцянками і фактичними розрахунками, козаки звично почали підіймати протест, боротись за свої права.

Це вже не сподобалось Відню.

Польський королівський двір, хоча і був на початку посередником в переговорах з Віднем, але на захист козаків не став, фактично відхрестившись від своїх формальних громадян. А тому наші позбирали валізи і не без скандалу рушили додому.

Наступного року поляки отримають за це нове козацьке повстання, учасниками якого будуть, скоріше за все, і ці воїни, які здійснили такий надзвичайний вояж і цілу низку географічних відкриттів, майже дійшовши до Атлантики.

Французи надовго запам’ятають козаків і отриманих люлей, наступні роки здійснюватимуть реальні потуги переконати козацьке військо приєднатись до нових епізодів ТВ вже на їх стороні.

Наші ж, і людей подивившись і себе показавши, повернулись до господарства, бо війна війною, але і їсти щось треба

.

ps.

Цей пост вийшов трохи академічним і занудним у своїх численних посиланнях на роботи істориків, а тому не збере такої кількості репостів, як попередній.

Але мусив догодити школярам і трохи більше надати літератури для читання.

Ну і, не дивлячись на те, що частина цих подій певним чином висвітлювалась у історіографії, вона лишається невідомою широкому загалу.

Тому ваші репости і коментарі сприятимуть поширенню знань )

pps.

Щодо неоднозначних оцінок таких походів, то відразу дам відповідь словами історика, А.Федорука:

“суперечливість існування козацького рицарського ідеалу в нових історичних умовах знайшла відгомін навіть у народній творчості:

польська шляхта заявляла запорожцям:

“Ми воюємо за честь, а ви за гроші”,

на що козаки відповідали:

“Кому чого бракує – за те і воює “.

Козаки в Дюнкерку.

Тема не вичерпує себе вже яке десятиліття. Буквально кожні кілька місяців знову десь вибухає, з однієї чи іншої сторони. Дві маргінальні протилежності намагаються забороти собі подібних на іншому фланзі міфу. З однієї сторони прибічники міфу про козаків на чайках, які увірвались в Дюнкерк і всіх перемогли, а Сірко викладав в Сорбонні і тому подібне. З іншої, точно такі самі міфи: що все це вигадав І.Борщак, що французи і знати не знали про козаків, і інша подібна маячня з одного російського форуму, яку без тіні сумніву і критичного осмислення скопіпастив в “ІстПравду” відомий “Інтер”-івський (читай – московський) пропагандист Мустафін.

Я займаюсь дослідженням тем участі козаків у, так званих, “П’ятнадцятирічний (Тринадцятирічній) війні” і “Тридцятирічній війні” вже тривалий час. Зачитав до дір не лише всі гідні уваги українські джерела, але і чудові дослідження діаспорян, поляків, а головне іноземні джерела тих країн, які безпосередньо стосувались можливої козацької присутності в них. Зокрема, за заключним епізодом 1646-го року “ТВ” в Дюнкерку – французькі. Не обмежуючись лише спогадами безпосередніх учасників подій, а і французькі архіви, газетні публікації тієї пори тощо.

Деякі свої спостереження я вже викладав у вигляді постів, але продовжую збирати матеріал, щоб викласти статтю, яка покладе край більш як 150-річній дискусії.

.

Тому, коли з’являється нове дослідження за цієї темою, яке викладає визнаний авторитет, доктор історичних наук, Леонтій Войтович , то серце починає колотатись від двох протилежних, але однаково хвилюючих моментів: перше: як дослідник, я радію, що хтось, можливо, відкрив нове в темі, а може і поставив крапку у цій науковій проблемі; з іншої: як людина, яка присвятила цьому кілька років, засмучуюсь, що це зробив не я

Отже, спочатку викладу уривки з останнього наукового дослідження за темою, а в кінці додам свої думки.

Коротко нагадаю, що д.і.н. Л.Войтович є автором понад 600 праць з військової та політичної історії, в т.ч. і співавтором такий ґрунтовних праць, як “Історія українського козацтва. У 2 т.”, “Історія війн і військового мистецтва. У 3 т.” тощо.

Його нова стаття “ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ” вийшла у другій половині 2020 року, викладена тут: http://vnv.asv.gov.ua/article/view/220316 та містить наступні тези:

“Тридцятилітня війна (1618–1648) була першою загальноєвропейською війною, у якій взяли участь більше сотні великих і малих держав…

…безпосередня участь Польщі у цій війні обмежувалася її бойовими діями проти шведів у рамках польсько-шведської війни… Поряд з тим Польща не заперечувала проти участі своїх підданих у складі найманих контигентів, спочатку на боці Католицької ліги, а потім і Франції.

Тридцятилітня війна була періодом розквіту професійних найманих армій. Підготовка бійців була дорогою і довгою. Наприклад, аркебузирів чи мушкетерів, у яких ефективною була тільки залпова стрільба, готували роками. Тому наймали на службу цілі роти і полки підготованих бійців, які прибували зі своєю зброєю і своїми офіцерами та були готовими до використання на полях битв.

У польській та литовській частинах Речі Посполитої були обмежені можливості для вербування найманців-професіоналів. З можливого контигенту потрібно виключити затяжні шляхетські хорогви, з набором та утриманням яких мали проблеми і самі гетьмани, а також надвірні хорогви князів та окремих магнатів, які утримували їх своїм коштом. Переважно це була панцерна кавалерія, з якої виділялися гусари, які у польському війську, на відміну від інших, були важкою кавалерією. Особливо не вистачало піхоти. У 1563 р. було створено т. зв. кварцярне військо, яке утримувалося від чверті (кварти) доходів з королівщин (територій, які платили податки безпосередньо в коронний скарб). Це військо налічувало всього 3 тис. кінноти і 1 тис. піхоти (Nowak, Wimmer, 1981: 292)… Тому нестачу піхоти закривали найманцями…

На теренах Речі Посполитої були тільки дві війської формації, де можна було набрати кваліфікованих професіоналів: українські козаки і польські козаки, звані лісовчиками. З українського козацтва можна було набрати досвідчених піхотинців-мушкетерів (Войтович, 2012: 64–79), з польських козаків – легку кінноту…

У Західній Європі добре знали про українське козацтво…Польське козацтво стало більш відомим після участі лісовчиків у Тридцятилітній війні. Загалом козаками називали переважно запорозьких козаків, тобто українських козаків. Також в цілому у Західній Європі всіх вихідців із земель Речі Посполитої називали поляками. Всі ці речі потрібно враховувати при дослідженнях військових контигентів із Речі Посполитої на полях битв Тридцятилітньої війни, при цьому розуміючи, що кінні підрозділи могли бути набрані як з лісовчиків, так і з запорожців, а піші – виключно із запорожців (Наливайко, 1998: 223)…

Недалекоглядна політика польського уряду у козацькому питанні штовхала козацьку верхівку на найману військову службу до іноземних володарів.

…у Західній Європі іноземні наймані контигенти були звичним явищем. Їх наймали на певні періоди цілими частинами зі своїми старшинами за визначену плату, після чого вони поверталися додому. Уряд Речі Посполитої не заперечував проти наймання козаків, сподіваючись, що у такий спосіб їх проблеми самі по собі будуть вирішені. Зрозуміло також, що наймали не реєстрових козаків, яких утримував уряд, а козаків нереєстрових, яких завжди було в рази більше і з якими уряд мав проблеми, небажаючи визнавати реального стану речей. Козацькі гетьмани, яких уряд називав старшими (Брехуненко, 2011: 119–129), записували частину нереєстрових джурами або і ділили отриману плату, але це відбувалося у періоди воєн, а між війнами серед запорожців було достатньо досвідчених воїнів, яких можна було набрати на службу.

.

Ці події призвели до початку бойових дій, які розпочалися у червні 1618 р….Австрійські емісари (посол граф Адольф Алтген і Петер Фукс (Баран, 1970: 76) за мовчазної згоди короля Сигізмунда ІІІ почали вербувати козаків на австрійську службу… 21–22 листопада 1619 р. біля с. Стрипсько під Гуменним козаки і лісовчики розгромили 7-тис. військо Ракоці (2500 гусарів, 2 тис. комітатського ополчення та 2,5 тис. угорських опришків сободів), який втратив до двох тисяч і відступив до Шарошпотока, а потім замкнувся у потужному замку Макк, який козаки обложили (Nagy, 1969: 182–199; Papp, 2011: 915–973; Borbély, 2014: 295–309; Borbély, 2015: 110–208)…

Папський нунцій у Венеції в реляції до Риму від 20 серпня 1620 р. повідомляв про прибуття до цісарського війська 5 тис. козаків «з-над Чорного моря», яких очолював капітан Хасана Тараса (Gayecky, Baran, 1969: 75). Тому не можна відкидати можливої участі українців у знаменитій битві на Білій горі 8 листопада 1620 р…

Після цієї битви Станіслав Русиновський з частиною козаків вернувся до Польщі, взяв участь у битві під Хотином (1621), де був важко поранений, після чого через певний час знову опинивcя на цісарській службі (Starowolski: 1978: 272). Алe в армії Тіллі залишився польсько-український полк полковника Станіслава Стройновського, який у 1622 р. налічував у своїх рядах від 3800 до 5 тис. осіб (Theatrum Europaeum oder Warhafftige beschreibung alter…, 1662: 545). Зрозуміло, що переважна більшість козаків, які поповнили його ряди після Хотинської війни, були запорожцями, бо за межами реєстру залишалося більше 30 тис. осіб, які мали досвід участі у цій війні, тоді як лісочиків залишилося буквально кілька сотень, зібраних пізніше Русиновським після того, як на сеймі 1624 р. було підтримано ухвалу сеймику у Вишні (1622) і всіх лісовчиків на інфамію (позбавлення честі) і баніцію (вигнання).

.

Знаменитий полководець намагався найняти якомога більше козаків, але наштовхнувся на протидію польського уряду в умовах конфронтації з Москвою і Швецією при постійних можливостях серйозних кримських нападів. Крім того, у 1626 р. під командуванням барона Ді Дона в армії Валленштейна вже служило 4 тис. козаків, які були відпущені без оплати за останні три місяці, що теж впливало на вербування нових контигентів, яке 8 грудня 1631 р. оголосив генералісимус, обіцяючи щоденне утримання в розмірі 2 фунтів хліба, 1 фунта м’яса, 2 пива, 1 вино, півкорця вівса на тиждень для коня і плату в розмірі 6 рейнських талярів на місяць. Тому у 1632 р. у війську Валленштейна в Сілезії воювало тільки 2 тис. українських козаків. 29 січня 1633 р. під Штреленом козаки були розгромлені шведами і втратили більше 500 осіб. Далі, незважаючи на заборону короля Владислава IV найму і виведення війська з Речі Посполитої, число козаків у лютому 1633 р. сягнуло 6 тис. Але сюди ввійшли і рештки цих підрозділів, які воювали у Ломбардії, біля озера Комо і на Рейні. Вони вже не складали єдиної формації, а були розкидані по різних полках армії Валленштайна (Баран, 1978: 40–51).

.

Тоді Владислав IV наказав козацькому полковнику Костянтину Вовку, учаснику Хотинської битви і ротмістру коронного війська у Смоленській кампанії 1632–1634 рр., набрати півтори тисячі січовиків, добре обізнаних з морською справою, і прибути до Ковна (Каунаса). Одночасно у литовському Юрбурзі під наглядом козацького майстра почалося будівництво 30 чайок, необхідне обладнання для яких доставляли коштом уряду. 19 липня 1635 р. з гирла Німану флотилія чайок під командуванням полковника Вовка вирушила до Кенісбергу. Але до того часу бойові дії у Прибалтиці стихли і почалися переговори, в ході яких шведи захопили флагманський фрегат польського флоту «Чорний орел». І король наказав атакувати шведську ескадру, яка стояла у Піллау. Вовк провів свої чайки вночі з 30 на 31 серпня і несподівано атакував шведів, захопивши в абордажному бою великий шведський транспорт, який пізніше був обміняний на польський флагманський фрегат. Після цього бою козацькі чайки ще два тижні крейсерували між Піллау і Кенігсбергом. 12 вересня 1635 р. було укладено мир на 26 років. 23 вересня 1635 р. король наказав розрахуватися з козаками, виплативши їм у Торуні 15 тис. золотих і дозволивши їм забрати здобуті трофеї. Чайки з бойовими припасами мали бути відведені до Ковна і там зберігатися до нових потреб (Мамчак, 2005: 111–114).

.

Тоді ж за угодою від 23 вересня 1635 р. полковник Павло Носковський привів в імперську армію козацький контигент за плату по 6 талерів рядовим козакам. Сам полковник мав отримувати 200 талерів. Козаки воювали у Пікардії та Ельзасі, але восени 1636 р. залишили службу через вічні проблеми з оплатою за службу (Войтович, Голубко, 2018: 143–144).

.

Польський уряд не розплатився з козаками, які брали участь у Смоленській кампанії і не дуже противився набору козаків до імперської армії, яка вела переможну кампанію на Рейні. Козаки брали участь у Гессенській кампанії 1636 р., зокрема у здобуті Сеста (27 вересня 1636 р.) та інших міст (Баран, 1974: 20–21). 4 тис. козаків, очолених полковником Тараським, воювало в складі імперського війська у Люксембурзі проти французької армії принца Луї де Бурбон-Суассон (1.05.1604–6.07.1641) (Courcelles Jean-Baptiste-Pierre Jullien de, 1821: 43–46). Вони відзначилися перемогою при Івоа (Федорук, 2006: 460–463).

.

[Тут я нагадаю про свій пост, який описував ці події: https://www.facebook.com/ipllm/posts/2877742805665982]

.

Виникає питання, хто такий полковник Тараський? Чи не був це Федорович Тарас на прізвисько Трясило (+ 1639), гетьман нереєстрових козаків (1630, 1634–1635), чигиринський реєстровий полковник (1632) (Ковалець, 2016: 33-45), учасник Смоленської кампанії, який розбив московське військо під Щелкановим (10 квітня 1634 р.) (Gayecky, Baran, 1969: 140). На січневій раді 1635 р. він не тільки здав гетьманство, але й спалив власний двір і покинув козацькі землі (Зорин, 2017: 64). Вважають, що колишній гетьман відразу ж кинувся шукати притулку на Дону та московській службі, але Тарас Чорний, який зустрічається в документах цього періоду, скоріше родич гетьмана Григорія Чорного ніж Тарас Федорович. Схоже, все ж таки, що Тарас Федорович з своїми прихильниками подався на цісарську службу і відзначився у боях в Люксембурзі.

.

Найбільш дискусійним залишається питання участі українських козаків у здобутті Дюнкерка у 1646 р. (Федорук, 1999: 87–98).

Вступ Франції у Тридцятилітню війну на боці протестатського союзу змусив останню воювати на кількох фронтах із значними втратами. Ще керівник французького уряду кардинал герцог Арман-Жан дю Плессі де Рішельє (9.08.1585–4.12.1642) через свого посла 3 березня 1637 р. звернувся до польського уряду з проханням про залучення на французьку службу козацьких контигентів (Pamiętniki Albrychta Stanisława X. Radziwiłła kanclerza w. Litewskiego, 1839: 337). Польща дотепер дозволяла наймати війська тільки цісарю і католицькій коаліції. Тому переговори йшли важко. Наступник Рішельє кардинал Джуліо Мазаріні (14.07.1602–9.03.1661) продовжив ці переговори. Французи допомогли полякам розв’язати суперечку з Вюртенбергом у 141 справі контрибуції з сілезьких князівств Ополє і Ратибор, які були під польським протекторатом, а взамін поляки таки дозволили набрати їм козацький контигент у 1645 р. 21 вересня 1644 р. віконт де Брежі, французький післанець при польському дворі, доносив кардиналу Мазаріні про налагодження контактів з козаками, зазначивши при цьому, що до переговорів залучений «… і нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають». У жовтні 1644 р. де Брежі писав: «…цими днями був у Варшаві один з старшин козацької нації полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати Вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освідчена, розумна, сильна в латинській мові, що стосується служби козаків у його величності, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі» (Половцов, 1902: 123). Зрозуміло, що мова не йшла про наймання реєстрових козаків, просто із запорожцями контакт можна було встановити тільки через реєстрову старшину. У переговорах брали участь також Солтенко та полковник коронного війська Пржемський. Вони погоджувалися набрати 1800 піхотинців та 800 кавалеристів з оплатою по 12 ріксталерів, а старшині по 120 (Борщак, 1922)…

Набраний контигент близько 2–2,5 тис. піхотинців було зібрано у Гданську, куди 24 квітня 1646 р. прибув граф де Брежі, щоб особисто перевірити зосередження і відправку цього війська, а далі з П’єром Шевальє і полковником Пржемським ці козаки були перевезені морем до Копенгагена і далі до Кале, де вони поступили під командування генерал-майора Клода де Летуфа барона де Сіро (12.07.1600–6.04.1652). Барон почав свою кар’єру у 15 рокiв як волонтер голландської армії, у якій пробув до 1620 р. Далі він служив у війську герцога Савойї у Генуї, воював проти князя Габора Бетлена Габора (1625 р.), потім у війську герцога Франца Альберта фон Саксен-Лауенбург, воював у католицькому війську проти Данії (1627) та шведського короля Густава Адольфа (1635), повернувся до Франції, відзначився в Аррасі (1640) та в битві при Рокруа (1643). Після Дюнкерка став генерал-лейтенантом. Помер від мушкетної рани. Мемуари його були видані у Парижі у 1683 р. (Mémoires et la vie messire Claude de Létouf…, 1693). З легкої руки Ілька Борщака барон Сіро став полковником Іваном Сірком (Борщак, 1922), що і призвело до стереотипу, який гуляє досі…

…здобувши Фюрн, принц Конде перекрив канали, якими з Дюнкерка можна було дістатися до бельгійських міст. Крім того, 10 лінійних кораблів і 15 фрегатів союзного голландського флоту заваджали іспанській ескадрі. У розпоряджденні принца Конде було 10 тис. піхоти на 5 тис. кавалерії. Військо відразу ж приступило до будівництва циркумвалаційної лінії для захисту від можливого наступу імперського фельдмаршала Пікколоміні з метою деблокади фортеці. Маршали Жан де Гассіон (20.08.1609–2.10.1647) та Йосшфс Ранцау (18.10.1609–14.09.1650) зайняли флангові позиції, які уприралися у берегову лінію, а сам Конде – центр. Козацький регімент під командуванням барона Сіро був у складі корпусу маршала Гассіона. Складність підвозу продовольства і важкі кліматичні умови не дозволяли розтягувати облогу надовго. В апрошах розмістили 60 гармат і перший приступ відбувся 24–25 вересня, який маркіз Лейден відбив із значними втратами. 1-2 жовтня французи повторили приступ. Гарнізон його відбив, хоча втратив один з бастіонів, у штурмі якого брали участь козаки. У маркіза Лейдена була надія на підмогу з моря, але іспанці не наважилися атакувати голландську ескадру і повернули назад. Гарнізон пробував вирватися через французькі позиції поруч з пляжем, але був відкинений. В цій контратаці теж брали участь козаки. Після цього гарнізон капітулював на почесних умовах 11 жовтня 1646 р. і козаки вступили в місто як окрема частина під своїми прапорами (Histoire du Siége de Dunkerque par M. le Prince…, 1649; Coste, 1748: 86–95; D’Aumale Henri d’Orléans duc, 1889: t. 5, p. 93; t. 7, p. 169).

Далі частина козаків, невдоволена затримкою оплати, перейшла на службу до іспанців. Решта була перекинена у Лотарингію, звідки вони повернулися додому (Половцов, 1902: 123–124; Борщак, 1922; Крип’якевич, 1990: 48–49).

Під Дюнкерком не було Богдана Хмельницького та Івана Сірка, а також, напевно, і Солтенка, але це зовсім не значить, що там були виключно польські найманці, бо французькі автори військовики і дипломати називали їх поляками (Wójcik, 1973: 575–585; Анцишкін, 2005: 120–122; Голобуцький, 1985: 132–140), адже досі в Європі всіх вихідців з колишнього Радянського Союзу називають росіянами. Найняти підготованих польських піхотинців у 1645 р. не було фізичної можливості, бо, крім кварцярної та ланової піхоти, решту польської піхоти складали угорські та німецькі найманці. Жодну з цих формацій поляки б не дозволили забрати, тим більше, враховуючи військові плани короля Владислава IV. Лісовчиків у цей час теж не залишилося, зрештою вони теж не мали піхоти. І для чого для набору польської піхоти потрібно було залучати козацьких старшин Хмельницького та Солтенка? І для чого граф де Брежі замовляв для Мазаріні «книжки, написані руською мовою»? (Вергун, 1980: 625). Ця проблема, як і багато інших проблем, пов’язаних з участю українських козаків у Тридцятилітній війні, потребує подальших глибоких досліджень” (с).

Войтович Л. 2020.

.

Віддаючи належне праці видатного історика, я все ж в деяких моментах з ним не згоден і якось обов’язково викладу це у вигляді окремої статті.

Тут же відзначу головне, що він доводить: участь козаків у “Тридцятирічній війні” є такою, що багато разів описана та підтверджена численними іноземними джерелами, а тому викликає для науки інтерес лише з точки зору аналізу окремих епізодів і цікавих деталей.

Я завжди раджу почитати двотомну працю О.Барана і Г.Гаєцького (The Cossacks in the Thirty Years War, 1960; на жаль досі не перекладену), а також дисертацію А.Федорука (НАЙМАНЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО ХVІ – СЕРЕДИНИ ХVІІ СТ.ІДЕОЛОГІЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО, 2000), які підвели риску під питанням самої участі, а також і багатьох її деталей.

Але, чомусь, саме фінальний епізод цієї війни набув у нас такого широкого розголосу і тривалий час викликає суперечки, з опису яких я розпочав цей пост.

Не знаю, чи то саме момент завершення війни і одного з важливих її фінальних епізодів, чи принади неприступної фортеці, з назвою від “Церкви на Дюнах”, на березі моря, так вплинули, але саме Дюнкерк, не дає спокою багатьом. При тому, що як раз можлива участь там козаків є найбільш дискусійною, на відміну від інших епізодів. І тут я погоджуюсь з висновком О.Барана і Г.Гаєцького, що незрозумілою лишається цікавість і переоціненість можливої участі козаків в Дюнкерку, коли ми маємо набагато більш підтверджені і цікаві епізоди їх участі у інших боях ТВ.

Шановний автор статті надав свій погляд і на цей епізод, вважаючи, що участь там козаків можлива.

Я ж можу лише порадіти, що тема, яка мені цікава і дослідженням якої я кілька років займаюсь, не втрачає своєї актуальності

А також і підкреслити, що стаття знову таки не ставить крапки, а, навпаки, констатує, що тема досі “потребує подальших глибоких досліджень”.

.

Не хочеться раніше часу відкривати те, що вартує окремої статті, а тому поки тезисно викладу, що можу вже констатувати як факти зі свого дослідження:

  1. Переговори французів з Річ Посполитою про найм війська дійсно велись на найвищому рівні. В тому числі, в останні роки ТВ (майже два роки). В тому числі, не лише з Королем РП.
  2. Бо, як свідчить польський історик, К.Квятковський, який досліджував біографію Владислава IV: “Король категорично відмовився надавати дозвіл на найм з числа польського війська… передавав це питання Сенату, але і там не змогли досягти будь-якого рішення… крім того, що найм приватного війська на території РП не може бути забороненим для французів”. З цього стає очевидно, що найм не міг відбутися із придатних і підконтрольних королю військ. Натяк, який не стану тут розвивати
  3. Але, при цьому, процес мав бути цілком контрольованим з точки зору безпеки РП, адже єдиний шлях відправити такий контингент в далекі краї – море, а саме північний польський порт у Данцигу (Ґданську).
  4. З цією метою, ще в 1645 році, продовжити переговори французам було запропоновано з таким собі Przyiemski (так поляки наче і не відмовили остаточно, але і не надали дозволу на найм польського війська чи реєстрових козаків).
  5. Лише 27 березня 1646 р. у Варшаві було укладено один із договорів, який зберігся до наших днів і засвідчує один із моментів найму вояків з території РП на французьку службу під Дюнкерк. За нього взялись Christophe Priemski та Anadré Priemski (пізніше до них приєднався ще і Georges Cabray, а також і Guciński). Уклав договори той самий Messieurs le vicomte de Brègy (Ambassadeur de France en Poulongne), якому присвячений широковідомий лист П’єра Шевальє, де вихваляються заслуги запорізьких козаків і Богдана Хмельницького (присвята до французької книги про козаків, яка вийшла в друк в 1663 році (а до цього кілька частин з неї у вигляді записок)).
  6. Згідно даних французів, виплата винагороди війську, як і перевезення, відбувались за рахунок Франції. Організацією ж морської експедиції могли займатись голландці (хоча і були категорично не раді такій перспективі).
  7. Міфом є начеб-то повна непридатність найманого і висланого з Данцига війська (такий висновок часто робиться на підставі короткої згадки з Мемуарів одного з учасників битви). Насправді, у французькій Історії Дюнкерка описано аж чотири епізоди участі цього найманого війська у найгарячіших моментах штурму фортеці.
  8. Цікавими є, згадана у кількох джерелах, особливість їх перебування на передовій в Дюнкерку: “…звиклі до війни у сільській місцевості, ці воїни не пробували розміститись у наметах, а викопували, як лиси, нори в піску [шанці, які були дивними для французів, але широко відомі у нас]”.
  9. А також і епізод про те, що: “…пізніше, ці наймані війська завдали у сусідніх селах багато хаосу, жорстокості і насильства… багатьох місцевих побивши, пограбувавши…”.
  10. З численних джерел нам відомо, що цей, названий скрізь “польським”, контингент складався: від 2000 до 2500 воїнів. При чому, скрізь, для спрощення, їх називають просто “поляки” (Polonois). Хоча, в тих самих джерелах (як договорах, так і Мемуарах, історіях Дюнкерку) вказується, що серед цих 2400 (2000-2500) найманців, було від 700 до 1000 німців (в різних джерелах різна цифра). Тобто, очевидно, що назва Polonois стосувалась не етнічної характеристики, та навіть не підданих Короля РП, а просто стала назвою підрозділу, яким командував дійсно поляк Priemski.

Висновки кожен може зробити сам. Я свої висновки і результати досліджень опублікую в окремій статті.

Але тут поділюсь знайденою мною у французьких архівах мапою 1646 року, що досі не була відома в Україні і Польщі, яка показує цей, так званий, польський підрозділ (під номером 18) на передньому краю боїв за Дюнкеркську фортецю (обвів колом).

Варто ще зауважити, що красивий мідний пам’ятний знак-подяка “за участь козаків у взятті Дюнкерка” весить з недавнього часу на старовинних воротах Дюнкерка, розповідаючи гостям міста, що є така далека і невідома країна козаків – Україна, яка якось дотична до світової історії)

Історія – штука набагато цікавіша, ніж нам розповідали в школі

#HistoryByIgorPoluektov