Кирилівська церква – як приклад спроб повзучої окупації

“Американські гірки” подій життя одного храма, як дзеркала всієї історії України та повзучої окупації.

1139 рік заснування Храму-фортеці, як частина історії протистояння Чернігівських і Київських князів. Між собою чубились та ворога не помітили.

Часи татарської навали. Ханські загарбники хоч і грабували церкви (було знято покриття даху), але не заважали проведенню в них християнського служіння. Під окупацією Києва ханом Батиєм, Кирилівська обитель жила, тут мерехтіли полум’я свічок, горіли лампади, чутні були молитви, ченці вимолювали в Бога мир та злагоду, жили, помирали і влаштовували поховання.

Період піднесення припадає на початок ХVІІ ст., коли опікуном Кирилівського монастиря став некоронований король України, князь Костянтин-Василь Острозький. Який доручив відновлення храму та управління ним і монастирем ігумену Василію Красовському-Чорнобривцю.

На зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. у спорудах монастиря й у соборному храмі проводились ремонтно-реставраційні роботи, саме тоді добудували чотири бокові куполи.

Наступні ремонтні роботи у ХVІІІ ст. були доручені видатному українському архітектору-новатору Івану Григоровичу-Барському, під час реалізації реставраційного проекту якого Кирилівський храм набув рис притаманних українському бароко.

Тоді були оздоблені ліпним орнаментальним декором фасади храму, на західному фасаді зведено пишний бароковий фронтон хвилеподібного абрису. На місці дерев’яних монастирських споруд на території монастиря збудовано дзвіницю, трапезну, браму тощо.

За часів І.Мазепи відбувається найбільший розквіт комплексу, переживає свої найкращі часи.

Але вже у 1786 році, за указом імператриці Катерини ІІ, Києво-Кирилівський чоловічий монастир припинив існування як упорядкована обитель, а всі будівлі, розташовані на території монастиря, з храмом Святої Трійці, на честь якої у ХVІІ ст. переосвятили Кирилівську церкву, перейшли у володіння Київського «Приказа общественного призрения» для влаштування у них благодійних та богоугодних установ. Згодом на території монастиря було організовано міську лікарню душевнохворих. Унікальні фрески ХІІ ст. були зафарбовані.

Кирилівській церкві, як унікальній музеєфікованій споруді, щастить в 1929 р., бо нею опікувалися місцяни, дослідники, науковці, реставратори, будівельники. Першим директором було призначено Олексу Олександровича Александрова. Він був освіченою, інтелігентною людиною.

Певний час Александров разом з родиною мешкав на території заповідника, а саме, в приміщеннях кирилівської дзвіниці.

Навесні 1936 р., коли храми Києва вже в масовому порядку знищувалися, директор Кирилівської лікарні Гальперіна почала добиватися дозволу знести дзвіницю І.Григоровича-Барського в стилі українського бароко “з метою використати її цеглу та інші будівельні матеріали для потреб лікарні.” 23 червня 1936 р. Київська міська рада такий дозвіл надала. Александров намагався протидіяти цій акції вандалізму, однак справу було вже вирішено, бо вона відповідала загальній політиці агресивно-атеїстичної держави. То була справжня трагедія дзвіниці та її рятівника.

Однак споруда не давалася без бою червоним злочинцям:

скріплюючий розчин був таким міцним, що розібрати дзвіницю на цеглинки було просто неможливо.

Лише 11 листопада 1936 р. Александров з родиною були ледь не силоміць виселені з другого поверху дзвіниці у приміщення психлікарні. А шедевр І.Григоровича-Барського, який не вдалося розібрати на будматеріали, був підірваний динамітом.

Звісно, в цьому випадку про жодне використання цегли не могло бути й мови. Це було зроблено з іншою метою — знищити церкву-дзвіницю, а з нею — ще один шедевр українського бароко як явища “церковщини” та прояву “націоналізму”.

Цікаво, що архівні документи Софійського заповідника свідчать про функціонування Кирилівської церкви як музею в період німецької окупації, принаймні у 1942 році. З листа тодішнього директора Софійського заповідника Олекси Повстенка відомо, що у 1942 р. він звертався до референта музеїв при Генералкомісаріаті з проханням зберегти у Кирилівській церкві посаду нічного сторожа. Кадрові документи за 1942 р. з архіву Софійського заповідника свідчать, що вчений охоронець Кирилівської церкви О.Александров був тоді співробітником Софійського заповідника.

В часи відновлення Незалежності відбувся комплекс реставраційних робіт і здавалось музей заживе новим життям.

Одначе відбувся новий акт вандалізму, що став черговим епізодом нападу Москви на Київ.

Ще 1995 року музей став пам’яткою сумісного використання, коли його змусили допустити представників УПЦ МП на свою територію. Кирилівська церква залишалась державним музеєм національного значення, а в певні дні та години у ній проводилися богослужіння представниками Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП). Перші сумісні кроки представників музею та парафії, здавалось, були злагодженими й навіть дружніми. Парафія правила літургію відповідно до укладеного між установами договору.

Згодом в амбітного й дещо підозрілого (постійно побоювався, що церкву передадуть якійсь іншій конфесії) настоятеля Кирилівської парафії отця Федора з’явилися претензії на повне передання споруди до УПЦ МП і безпосередньо до Свято-Кирилівської парафії. Він відверто говорив, що має бути тут єдиним господарем і може вирішувати всі питання, пов’язані з будівлею. Почалися листування, перемовини, збирання підписів на захист цієї унікальної пам’ятки, аби вона залишилась у статусі музею і належала всім українцям…

Отець Федір та його оточення агресивно вимагали передачі й здійснення змін в інтер’єрі споруди відповідно до їхніх смаків та уподобань. То була справжня боротьба: з одного боку – представники Парафії, з іншого – адміністрація заповідника та культурна спільнота Києва. Протистояння тривало кілька років. Лякало те, що настоятелю не подобався фресковий розпис ХІІ ст., який, на його переконання, не відповідав вимогам церковного живопису, а саме те, що твори М.Врубеля, на думку священика, не були канонічними («живопис від диявола»). Отець Федір наполягав на ліквідації мармурового іконостаса, виготовленого у ХІХ ст. з італійського мармуру.

Науковці, мистецтвознавці, культурна спільнота роз’яснювали, наскільки катастрофічними можуть бути наслідки для пам’ятки і, відповідно, для національної культурної спадщини у випадку здійснення цих вимог. Урядовці, що вирішували долю пам’ятки, зрозуміли, до яких жахливих наслідків призведе втілення в життя вимог парафіян, і своїм рішенням урятували мистецькі цінності Кирилівської церкви, залишивши її державною музейною установою. Здоровий глузд, розуміння цінності пам’ятки перемогли, й урядовці та всі небайдужі стали на захист давнього храму задля збереження його як унікальної перлини історії, архітектури та монументального живопису ХІІ, ХVІІ і ХІХ ст.

І от настав день поховання Федора Шеремети 4 травня 2011 року. До музею звернулись з проханням про дозвіл на відспівування. Який було надано, не дивлячись на все, що описано вище.

Хоча поховання було передбачене на “Лісному” цвинтарі, але після відспівування в Храмі, всупереч усім правилам та законам здійснення поховань, попри протести адміністрації Національного заповідника «Софія Київська», до якого належить музей «Кирилівська церква», група тітушок фактично захопила територію, викликана поліція бездіяльно спостерігала за рейдерством, а на північно-східному газоні заповідної території музею незаконно з’явилась могила ледь прикопаного настоятеля Свято-Кирилівської парафії отця Федора Шеремети.

Цим сумним дійством було знехтувано заповітом покійного, який волів бути похованим поряд з батьком. Також було порушено: Закон «Про поховання та похоронну справу», Закон «Про охорону археологічної спадщини», низку пам’яткоохоронних законів та санітарні норми щодо здійснення поховань. Такий перебіг подій спонукав адміністрацію заповідника писати листи до різних профільних установ щодо проведення ексгумації та перепоховання бідолашного небіжчика. Однак листи відсилалися з установи до установи, ставилися якісь запитання й висловлювалися побоювання «аби чого не вийшло». Ніхто не взяв на себе відповідальність, щоб припинити неподобство та відновити законність і справедливість.

За часів В.Януковича було протизаконно й брутально звільнено велику частину працівників і більшість керівників численних музеїв України. Така сама доля спіткала і співробітників Національного заповідника «Софія Київська».

У 2014 році, після Революції Гідності, до заповідника повернули звільнену адміністрацію й деяких науковців. З моменту поховання отця Федора на той час минуло вже чотири роки. Вирішили не чіпати прах небіжчика і залишили все так, як є. Зараз на спустілому Кирилівському погості можна помітити одинокий хрест над могилою колишнього настоятеля храму отця Федора Шеремети. За надто скромним надгробком доглядають представники парафії, але все рідше й рідше…

Місія Москви була виконана – територія захоплена, помічена таким от сатанинським чином. Прийде час і вони заявлять через це права на територію музею і сам Храм.

Так і відбувається повзуча окупація.

В культурному просторі її вплив тим більш помітний, що впливає на мізки людей істотно ефективніше і масштабніше, ніж захоплення, скажімо, земель тощо.

За матеріалами:

Марголіна І.Є. Некрополь Кирилівської церкви Києва – Київ-Харків, 2017. – 72 ст.

#HistoryByIgorPoluektov