Про нищення московитами древніх козацьких святинь, справжнього українського Едему - Межигірського монастиря

Про нищення московитами древніх козацьких святинь, справжнього українського Едему – Межигірського монастиря

Межигір‘я – це древній козацький монастир, а не хонка.

Одне слово, а уява відразу малює образ корупційного борова в коштовних інтер’єрах. І дарма малює.

Бо яник – лише дрібна, нікчемна і в історичному масштабі непомітна пляма історії Межигір’я.

Від того, що злодій, наслідуючи комуняцьких вчителів, намагався вкрасти одну з українських духовних святинь, справжній козацький Едем, знищити сакральне, – це святе місце аж ніяк не втрачає своєї величі і значення.

Межигір’я – це, в першу чергу, одне з головних українських місць сили, від прадавніх часів до поширення християнства. І аж до того моменту, коли спочатку російська імперія, згодом совєти і, нарешті, яник намагались знищити, сплюндрувати, змусити українців забути свою історію.

Заради чого тут має побувати кожен українець? Чому це місце розглядається для побудови Українського Пантеону і відновлення одного з найкрасивіших монастирів України?

.

Величезний парк, площею під 200 га, буквально говорить з нами мовою предків. Які наче привиди зруйнованих монастирських святинь шепочуть з-під кожної гори, кожного каменя загиблих фундаментів, розповідають важливе про нашу історію, про нас самих.

З давніх часів, долина між мальовничими горами, де з однієї сторони підступали багаті води Дніпра, а з іншої било життєдайне джерело лікувальної води – “Дзвінкова криниця”, вабило людей.

Цілющі властивості цього природного джерела, з якого пили видатні київські князі, славетні гетьмани, легендарні козацькі полковники, духовники, діячі науки, культури і мистецтва багатьох поколінь, завжди особливо відзначали. Зараз над джерелом збудована невеличка дерев’яна капличка. А стараннями місцевих краєзнавців, серед яких і місцева зірка, Геннадій Ніколаєнко, встановлено дерев’яний хрест і напис, який підкреслює важливість місцини в історії України.

Тут же лишається пам’ять про дуби Володимира Великого.

Дерева, які збереглись до наших днів, мають таку ж назву, проте вік їх близько 300 років. Вони вражають своєю потужністю (обхват більше 4 м.), але скоріше символічно несуть на собі пам’ять реліктових рослин княжої доби, які не вдалося зберегти.

Доки ще не існувало т.з. Київського моря, не були затоплені села Сваром’я та Ольжичі, які також були цікаві своєю минувшиною. Перше відоме як одне з головних місць проведення язичницьких обрядів, а друге пов’язувалось із княгинею Ольгою. Саме між літописним Вишгородом, Межигір’ям, Сваром’ям і Ольжичами і знаходився втрачений український Едем.

За легендою, грецькі монахи, які прибули разом з першим митрополитом Київським Михайлом, також обрали цю місцину для свого тихого служіння подалі від неспокійного Києва.

Нам майже нічого невідомо про облаштування життя мовчазних і непомітних монахів тих років, де розташовувались їх підземні келії та коли тут дійсно могли з’явитись перші будівлі. Пізніше християнська церква розміщувалась у печерах, що підтверджується відкритим підземним тунелем довжиною майже 40 метрів. Можливо так було і у тих перших монахів.

За 12 березня 1523 року маємо документ, яким польський король і великий литовський князь Сигізмунд Старий дозволив ігуменові Мисаїлу Щербині відновити монастирську громаду і запустілий Межигірський монастир (очевидно, після набігу з півдня та розграбування обителі). Із писемних джерел нам відомо, що монастир перебував під патронатом різних осіб, з 1571 р. був у віданні київського замку.

Вважається, що на початку XVII ст. йому надано ставропігію з прямим підпорядкуванням Константинопольському Патріарху. Це фактично робило Межигір’я рівним Печерській Лаврі та усувало залежність. В ті роки діяло кілька церков, зокрема, була закладена печерна церква на Пекарницькій горі, а також Петра і Павла (1607), Св.Миколая при трапезній (1609), Спаська (1611). Усі церкви та монастир були освячені у квітні 1612 р. болгарським Софійським архієпископом Неофітом. Його приїзд набув широкого розголосу і привернув значну кількість паломників до монастиря.

Але навіть з цього часу доля Межигірського Спасо-Преображенського монастиря складалася драматично, справжні пригоди лише починались. Не раз і не два він зазнавав нищівних пожеж, наказів про знищення, але щоразу відновлювався з попелу як птах Фенікс.

Перебудова Межигір’я на початку XVII століття відбувалась за значної фінансової підтримки патрона – князя К.Острозького, а також за сприяння козаків. Згадка про те, що Межигір’я вважається козацьким монастирем є у Львівському літописі під 1630 р.

Між духовниками і козаками склались добрі стосунки. Розташування було зручним для зупинки запорожців, але при цьому і подалі від небезпек. Напевно, особливо багато їх прибувало сюди в час повстань і після них. Після зруйнування Трахтемирівського монастиря, взагалі став головним військовим духовним осередком Війська Запорізького.

Кожен рік до 50 священників відправлялось на Січ для наставництва до козаків. А ті, в свою чергу, значну частину своїх прибутків віддавали на розвиток монастиря. Таким чином, він став одним із найзаможніших. Багато заслужених козаків хотіли знайти спокій у стінах цієї святині. Охоче приймали тут запорожців, які приходили на прощу, покаяння і постриження в ченці.

Саме тому, за довгі роки служби розрісся величезний некрополь, де було поховано не лише близко 700 духовників, але і близько 2 тис. видатних козаків. Серед них і таких відомих, як полковника Семена Палія, його побратима Самійла Самуся, наказного гетьмана Остафія Гоголя тощо.

Про проводи до монастиря заслужених козаків (на прикладі Семена Палія) ми можемо прочитати у Т.Г.Шевченко в поемі “Чернець” (повний текст наведу під фото):

Аж до Межигорського Спаса

Потанцював сивий.

А за ним і товариство

І ввесь святий Київ.

Свята брама одчинилась,

Козака впустили,

І знов брама зачинилась,

Навік зачинилась

Козакові.

.

Переживе багато пригод у важкий час окупації українських земель імперією.

Слідом за війною московитів проти Війська Запорізького і ліквідацією в 1775 році Запорізької Січі, наступним стає в 1786 році і козацький монастир в Межигір’ї. Імперська влада закрила святиню, величезні монастирські багатства були конфісковані.

.

В XVIII ст. переживає новий етап свого життя – стає однією з найкращих фабрик з виробництва фаянсу. Здобуде нову славу. Межигірський фаянс бажаний для багатьох знаних будинків Європи тієї пори.

.

В 1886 році черговий раз буде відновлений та перетворений на жіночий монастир.

Стане улюбленим місцем для відпочинку киян, встигне побути художньою школою, керамічним технікумом і інститутом.

Аж, раптом, прийдуть червоні злочинці і все підірвуть.

.

У 1930 році творчого і талановитого Василя Седляра звільнили з Межигірського художньо-керамічного технікуму (мотивація – «не був комуністом», тому його пізніше закатують), а на заміну прислали В.Міллера, який до того керував тарним заводом на Донеччині (предтеча яника). Розпутний і бездарний Міллер увійшов в історію Межигір’я тим, що у страсну п’ятницю 1931 року, підбуривши студентський партосередок в здійснені антирелігійної пропаганди, вчинив погром Спасо-Преображенського собору. Була знищена бібліотека, цінний бароковий іконостас, пошкоджені фрески, у вогні нищилась історія української святині.

.

10 травня 1933 р. згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР Межигір’я було передане для організації будинку відпочинку партійної номенклатури на 100 осіб. Керамічний інститут за актом, складеним 10 червня 1933 р., передав касі соцстраху все майно, будівлі й ліс. Паралельно проводились роботи з ремонту та благоустрою інших приміщень на території колишньої обителі. На березі Дніпра біля воріт Межигірського монастиря було облаштовано плавучий ресторан.

А поряд у селах люди пухли з голоду, вмирали малі діти, Україну топили в крові, вирував Голодомор…

Перший секретар Київського обкому партії П. Постишев, оглянувши Київ і Межигір’я, прорік: «З цим безглуздям потрібно негайно покінчити. Київ повинен стати пролетарським містом з індустріальними краєвидами».

І почався «відьомський шабаш», який відомий під горезвісним планом «Реконструкція Києва», жертвами якого стали десятки пам’яток церковно-культурної старовини. Кампанію по знищенню храмів, цвинтарів очолив керівник НКВС Балицький. Почалось будівництво великих теплих дач для Косіора, Постишева, Петровського та інших комуністичних виродків.

Із цього часу Межигір’я набуло статусу «території з обмеженим доступом», стало своєрідною резервацією для партійної номенклатури, яка підняла свої чорні душі і руки на святиню українського народу.

Поки народ вмирав від голоду, не здатний на спротив, комуністи заклали вибухівку і підірвали майже всі будівлі монастиря. Стіни були міцні, потужні, деякі 1,5-2 метри товщиною, багато зусиль і народних коштів вартував цей злочин, довго не здавалась козацька святиня ворогу.

Так помер монастир.

Трохи пізніше совєтами було збудовано греблю, утворене Київське море, затоплено в ньому близько трьох десятків сіл навколо. В тому числі і згадані мною легендарні Сваром’я, Ольжичі тощо.

Так померла намолена століттями святиня. Так намагались зробити все, щоб померла і наша пам’ять про нього, померла історія України.

.

Але і це не все. Професор М.О.Дамиловський, зав.кафедрою архітектурних конструкцій Київського художнього інституту, оглядаючи фундаменти та уцілілі споруди, де планували зводити будинок для Постишева, виявив тайник з книгами. Дамиловський, будучи професійним знавцем мистецтва і старовини, зрозумів, що ці книги – рукописні фоліанти часів Київської Русі. Та на його вигук: «Це неймовірно! Рукопис Київської Русі! Треба негайно повідомити в Академію наук!», «виконроб» із військовою виправкою НКВСника холодно і чітко відповів: «Книги покласти на місце. Отвір замурувати!».

Про ці обставини ми дізнаємось багато років пізніше, із спогадів дружини вченого, яка зберігала цю таємницю під страхом смерті все своє життя.

Так ми підійшли до ще однієї таємниці Межигір’я.

Багато дослідників пов’язували цю місцину із можливим місцем розташування частини бібліотеки Ярослава Мудрого. Також тут мала зберігатись величезна колекція стародруків більш пізнього періоду, а також і різних реєстрів козацької доби. Звозили козаки у монастир книги, хроніки та архівні документи, як добуті у військових походах, так і ті, які заповідали монастирю за свій упокій. І точно відомо, що тут мала лишитись одна із найбагатших бібліотек відомого просвітника свого часу, Інокентія Ґізеля.

В 1972 р. збором інформації про Межигірську бібліотеку став займатися М.П.Візир, завідувач відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук України. Коли зібралася переконлива кількість доказів, він доповів про них академіку П.Троньку (на той час голові правління Українського республіканського товариства охорони пам’ятників історії та культури), який звернувся по ЦК КПУ з проханням про дозвіл на проведення розкопок і досліджень у Межигір’ї. Але через те, що там у 1970-х роках постійно проживав перший секретар ЦК КПУ В.В.Щербицький, дозволу вчені так і не отримали.

Коли ж:

“ганебні пута.

Ми вже порвали.

І зруйнували

царський трон!

З-під ярем.

І з тюрем,

Де був гніт,

Ми йдем на вольний світ!…”,

науковці нарешті були допущені на закриту довгі десятиліття територію, в 1990-1992 року відбулись археологічні розкопки, то… виявлено вже нічого не було…

За багато років на заповітній території один за іншим змінювались червоні упирі, кожен з яких зносив будівлі попередника і надбудовував палаци в розкоші. За цей час все, що можна було виявити і вкрасти, – було вкрадене.

Але, разом із тим, сучасні археологічні розкопки охопили лише невеличку частину території, біля 8% колишнього монастиря. Так що шанси відшукати щось важливе лишались. Відсутнє було державне фінансування. Так виглядає, що деякі думали про те, що вдасться знову закрити територію парку під черговий заповідник номенклатури.

.

Наступає період в історії України, коли рф попросила Кучму нікому невідомого, туповатого і неоковирного завгара з Донецька поставити Прем’єр Міністром цілої України. А той першою справою вже в 2002 році намагається знайти собі затишне містечко в яке переїде з Донецька. Так щоб не потрапити під цілком прогнозовану роздачу від киян. Він то точно знав, що заслужить згодом таке.

Дуже швидко завгар навчився красти не лише в межах гаражу, але і всієї України, такими темпами і розмірами, що світ дивувався.

І Межигір’я стає його першою відомою крадіжкою. Він віджимає величезну територію парку на свою користь, встановлює високі паркани, починає реалізацію свого плану нищення святині, яку навіть комуністи не змогли завершити.

Величні гори, які приховували в собі загадкові печери, келії монахів тощо – варварські були знищені посіпаками яника. Величезний некрополь з тисячами поховань духовенства і знаних козаків спаплюжений бульдозерами. Разом з хрестами, могилами, кістками бульдозери нищать пам’ять, історію України. Все це загортається у яри. А на місці старовинного цвинтаря постає вертолітний майданчик…

Далі ви знаєте.

Як і з першими кривавими комуністичними виродками, які зазіхнули на святе місце і жоден з яких не помер своєю смертю, так і з яником святиня вчинила з витонченим гумором. Кидаючи золоті батони, кабанчиком, драпав з Київщини заїжджій гастролер.

Але шкоди встиг наробити чимало.

.

Межигірський парк знову відчинив свої двері для людей.

Почалося відновлення. Було збудовано дзвіницю і невеличку церкву.

А головне, тепер знову дозволено промовляти слово “Межигір’я”, яке десятиліттями було табуйоване. Можна і потрібно розповідати про його справжню історію, велич видатних подій і постатей, якою просякнутий кожен клаптик цієї святої землі.

Ми маємо повернути втрачене, пам’ять про нього, монастир має знову бути відновлений, постати з попелу вп’яте, як той птах Фенікс.

Вірю, що так і буде.

А поки не втрачайте нагоду і відвідайте славне місце, прогуляйтесь тисячоліттями, доторкніться до пам’яток, які я перелічив в пості.

Любіть Україну. У нас іншої не буде.

Більше цікавих і маловідомих фактів з історії тут:

#HistoryByIgorPoluektov