Як Одеса розмовляла українською мовою (джерело 1869 року)

Як Одеса розмовляла українською мовою (джерело 1869 року)

Одеса в 1869 році ще говорила українською.

У місті на березі моря ходили в той час перекази про бабусю, яка любила сидіти на розі Преображенської вулиці, біля цвинтаря. Вдень вона там гріла на сонечку свої старі кістки, або ховалась від холодного північного вітру, а вечорами приходила в один з будинків на тій вулиці і, зігріта ласкою християнської родини, наче оживала. Нагодована борщиком та чим Бог послав, причастована чаєм, вона напівзгаслими очима, як могла, придивлялась до теплого куточка, що приймав її в гостях.

Наче справжня бабуся цієї родини вона цікавилась: «що шиє Оленка?», чи «що робить Лизаветка?», приносила їм частування – яблучко чи бубличек, розповідала про своє довге життя, спершу доволі щасливе, потім бідне і гірке.

Одна із гостинних господинь, яка зачаровано слухала розповіді бабусі, коли тій було вже майже сто років, якось змогла викликати її на розмову, чутливим і уважним вухом схопити їх цілком повно та за свіжою пам’яттю покласти на папір.

Так до нас і дійшла та жива українська мова, якою ще до 1869 року розмовляли в Одесі. А з нею і народні перекази, які мені здались цікавими, тому вирішив поділитись з вами.

Хоча і в досить специфічній формі записані (орфографія збережена).

Розповідь перша:

«3лыдни».

Роскажу вамъ, диточки, не баечку – ни, але правду. Въ eднимъ сели були два браты: еденъ багатый-багатый, такій що годи, а другій бидный. Бачите – меньшій бувъ багатый, а старшій бидный. Ото бачите – той сиромаха бидный робив тому багатому, такъ набы якъ за наймита бувъ у нёго. Ото багатый лежить соби и спочивае, а бидному сказавъ молотити на насиння.

Ото винъ сиромаха пишовъ на тикъ, тай ставъ молотити. Коли дывиця, ажъ ласочқа все бига отъ стижка та до стижка, высмикне пшеныци изъ маленького стижка, тай несе въ великій до багатого. Ото винъ дывиця, дывиця, а дали каже: постривай-же, падстережу-жь я тебе, що ты таке за вира! Ото засивъ, тай піймавъ. Піймавь, тай пытаеця его:

– А що ты, каже, таке? Кажи, бо якъ не скажешь, то задавлю.

– Ой, не дави мене, пусти!

– Ни, не пустю, доки це скажешь, що ты таке.

-Ой пусти! я скажу тобі, що я таке – я щастя твого брата.

– Ну, коли ты щастя мого брата , то скажи-жъ мини: де мое щастя?

– Твое щастя далеко, его нема тутечки: у брата скильки ты не будешь працювать, все будешь старчувать; а ты зараз , бери жинку, дитей, тай иди витциль; тай якъ будешь забиратися и злыдни захотятъ ити съ тобою, то ты возьми, та всади ихъ гарненько въ баклажокъ, та возьми на плечи, тай неси; а там, якъ будешь ити, то зобачишь, коло шляху фигура буде стояти, а коло фигуры кирныця, тоди ты возьми, тай пришпили ихъ у ти кирныця гарненько — нехай тамъ зостаюця, а самь иди, навіть не оглядуючись.

Ото-жъ бидный кинувъ ципъ, ввійшовъ до хаты тай каже жиньци:

– А що жинко, вдягай дитей, тай ходимъ; не хочу вже я бильше у брата робити, ходимъ щастя шукаты.

– А це що тобі таке сталося? куды-жъ мы пидемъ? тай ввищо-жъ я детей повдягаю? – стала жинка гримати на нёго.

– Ну, якъ ты не хочешь, то зоставайся, роби братови, а я пиду; бо мого щастя нема тутычка.

– Нема що робить, – давай вони обое збирати тамъ де яке збижа, щоб то дитeй повдягати. Повдягали, помолились Богу, тай хотили, бачите, йти, а злыдни съ-пидь припичка:

– И мы за вами !

– Що тутъ робити? дума чоловикъ; треба й злыдни забирати.

Тоди взявъ ихъ, гарненько повсажувавъ въ боклагъ, заткнувъ яки була дырочки, на плечи, тай понисъ.

Несе, несе, коли дывиця, ажъ кирныця и фигура коло неи. Отъ винъ тоди гарненько взявъ ихъ, спустивъ въ кирныцю, пришпилывъ тамъ ихъ, тай каже: сидить – же оттутъ, бисови злыдни! А самъ пыйшовъ, не оглядаючись.

Отъ прыйшовъ винъ до едного села, ажъ тамъ, дывиця, сидять люди коло корчмы; отъ винъ прыйшовъ до нихъ ближче, — може спочити xотивъ, або що, – тай каже:

– Здорови, люди!

– Здоровъ будь, чоловиче!

– Зъ недилею будьте здорови!

– Спасыби, – видвичають.

– А куди тебе Богъ, несе, чоловиче добрый?

– Йду, люди добри, чи не здыбаю де свого щастя, та добрихъ людей.

Ото, обизвався еденъ, чоловикъ старенькій, сидивъ тамъ мыже людьми, бачите: коли хочешь, каже, чоловиче добрий, то йди до мене; я чоловикъ старый и баба моя стара, а хозяйство, хвалить Бога, добре маю. Помремо, все тоби застанеця, якъ тильки будешь насъ обхожувати до смерти. У насъ дитeй нема, а мы уже стари, нема насъ кому доглядати и въ хазяйстви працювата.

Ото той бидный и ставъ у дида робити. А хазяйство въ ёго добре було, – були волы й коровы, и вивци, и свини – геть все було. Ото дидъ каже тому бидному:

– Возьми, сыну, та постанови соби землянку, бо баба удушлива, не може бути межи дитьми.

– Добре, каже, тату! — бачите, винъ ёго батькомъ кликавъ, тай ставъ копати землянку.

Копае, ажъ дывиця, стоить казанокъ грошей; oтъ винъ взявъ заховавъ ти гроши соби гарненько, тай мовчить. Ажъ не забаромъ умеръ дидъ, а тамъ перегодивщи и баба вмерла, и ему все лышилось. Тоди винъ ставъ такъ хазяювати, що годи; бaвже ставъ багачемъ такими, що и сказати не можно.

Ото выстроивъ соби двиръ такій, що годи; уже ставъ паномъ, купцемъ; уже до него и попы, и купци, и да пані стали заизжати та гостювати, та напиватися, бо то у него були и напитки, и наидки, все; кони на стани таки, якъ зміи стоять, – сказано купцемь-папомъ уже ставъ.

Ото стали люди казати тому братови, до твій братъ – чи Тимко, чи Иванъ —- купцемь-паномъ уже ставъ, такій багачъ, що годи: въ двори живе, дитей письма понаучовавъ и до нёго геть и попы, и купци, и паны вси заизжають, такій багачъ, що и сказати не можна.

– Ану, жинко, осидлаю я коня, каже той братъ, та поиду, побачу, що то люди плещуть, що винъ нибы такій богачъ ставъ.

Ото й поихавъ, прыизжае до села, тай пытаеця:

– Де тутъ такій и такій чоловік?

– Онде ёro двиръ, показали ёму.

Отъ винъ прыизжае до брамы, злизъ зъ коня, коли дывиця, ажъ ёго братъ похожае соби но подвирью съ купцями и панами, такій, що куды тобі! А дали якось и углядивъ, так каже:

«Отъ и братъ мій прыихавъ!».

Отъ той ввійшовъ, привитався, пишли заразъ до господы, стали пити, гуляти, напиватися. Ото напивались тамъ день, другій, третій, а дали вже паны, попы, то що, порозьизжалися, тильки зосталися вони въ двохъ. Сидять соби за столомъ, та ще напиваюця. Ото пили, пили, а дали той братъ пытае:

– Скажи мини, брате, чого ты ставъ такій багатый? де ты свои злыдни дивъ? Бо, то бачите, его заздристь узяла.

– Ге, де! диво! каже той багатый – у кирныци пришпиливъ. у

– У якои кирныци? — пытае зновъ той.

– А отъ у тои, що коло неа фигура стоить, коли бачивъ.

– Ну, помысливъ той, почикaй-же, пійду-жъ я та одшпилю ихъ, прійдуть вони зновъ до тебе, не будешь ты такій панъ.

Ото вже ему и не сидиця, заразъ ставъ турбуватись – тобъ то щобъ йхати до дому, щоб скорише злыдни одшпилити. А той все втримуе:

– Не йдь, каже, братику, погостюй ще въ мене.

– Ни, брате, треба йхати до дому, бо въ мене хазяйство, треба доглянути; а тутъ въ его думка инша.

Ото попрощались гарненько, винъ сивъ на коня й поиҳавъ.

Прыизжае до кирныци, дывиця, ажъ такъ – сидять тамъ злыдни пришпыляни.

Отъ винъ взявъ, видшпиливъ ихъ, тай каже:

– Идить отъ цею дорижечкою, а тамъ буде село, а въ тимъ сели вашъ хазяинъ живе, — вамъ буде у него тепер добре.

– Цуръ ёму, пекъ ёму — щобъ мы до его вернулись; винъ насъ бувъ-бы занапастивъ на вики, якъ-бы ты не одшпиливъ; ты насъ вызволивъ, мы до тебе й пидемо, тай будемъ твои во вики виковъ!

Тай прачепились до ёго. Та якъ причепались, то винъ ставъ ще гиршый старець, нижъ братъ ёго бувъ перше.

.

#HistoryByIgorPoluektov

Як казав мудрий дід Омелько в 1862 році, про якого я писав в пості за 28 січня, що також прекрасно знав наші землі:

«На що ж ми називаємо Одесу Одессою, коли вона настоящє — Гаджубей»!

Якщо розповіді бабусі здались цікавими і вартує викласти продовження, то напишіть про це.

upd: продовження виклав в коментарях.

upd2: Унікальний зразок старої української мови, який зберігся у записах 1625 року:

https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3399501593490098/?d=n