Як українці боролись за викладання українською мовою в школі в кінці XIX-поч.ХХ ст., а також і три опитування в різних регіонах, які однозначно підтверджують домінування мови і її вибір поміж інших

“При обговоренні питання введення в українській школі народної мови, козак Власенко заявив, що діти бажають вчитись рідною мовою, а на питання головуючого: “а по-русски?”- відповів: “не бажають зовсім”(с)

Сотні і сотні років на українській землі більшість населення розмовляло українською мовою. Попри всі війни, окупації, обмеження, заборони, репресії, валуєвські циркуляри, ємські укази тощо. Ніщо не могло змінити цього стану речей.

Дослідження кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя демонструють, що українська мова була рідною не лише для Одеси, як я писав в пості від 05.02.2021р., де джерело 1869 року зафіксувало живу одеську мову, а в 1862 році мудрий дід Омелько казав: “На що ж ми називаємо Одесу Одессою, коли вона настояще – Гаджубей”, а і була рідною для Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля, Подніпров’я…

Цікаво, що проводились навіть опитування населення, які зафіксували досить однозначні результати, що мало відрізняються від сучасних нам:

  1. В місті Золотоноша (нині Черкаська область) було опитано 378 людей (віком від 16 до 65 років).

На питання: “На каком языке, малорусском или русском, предпочтительнее преподавание в школе? – 324 высказались за малорусское преподавание, 46 отнеслись безразлично, 8 стояли за русское преподавание”.

На питання: “Малорусские или русские книги они охотнее слушают и читают? – 198 стояли за малорусские книги, 78 стояли за русские книги, остальные отнеслись безразлично (особенно безграмотные)”

(газета “Полтавщина” №133, 1905, “Хочет ли украинский народ учится на своем языке?”).

  1. В 1860-х роках в Полтаві провели схоже опитування.

На питання: “По какой книге желает учится ученик? – 129 избрали малорусскую книгу, 12 – отнеслись безразлично, 12 – кровных великороссов естественно выбрали русскую книгу”

(“Педагогическая Хроника”, 1879 г., №4).

  1. За повідомленнями ніжинського кореспондента “Киівськихъ Откликовъ”:

“на 8 сельских библиотек-читален Нежинского уезда, лишь в 2-х не было требований на украинскую книгу; во всех же остальных библиотеках существовал весьма интенсивный спрос книг на родном для народа языке”

(“Киівськие Отклики”, №44).

.

Відомий вчений, Сергій Єфремов, обурювався в статті 1905 року новим імперським спробам накинути на все українське брехливий вираз “исконно русские области” (яким хотіли виправдати гноблення української мови), наче викресливши з життя, навіть за імперськими підрахунками (перепис 1897 року), від 80 до 92 % населення Київської, Подільської, Полтавської, Харківської тощо губерній, що складали українці:

“…даже самое украинское населеніе в одной изъ частей своей территоріи объявляется уже прямо несуществующимъ, замѣнившись какими-то «русскими, по происхожденію, мѣстными жителями». Что же случилось за это полугодіе? Или предприняты были новыя обслѣдованія, выяснившия капитальную ошибку на счетъ этнографической физіономія «Юго-Западнаго края»? или населеніе его вдругъ измѣнило свой обликъ до неузнаваемости, сдѣлавшись «искони русскимъ» въ томъ смыслѣ, въ какомъ это выраженіе употребляется органами охранительной печати или какія-нибудь спеціальныя катаклизмы, пронесшись ураганомъ по тремъ губерніягъ, смели съ лица земли въ ихъ предѣлахъ украинское населеніе? Ничего подобнаго, конечно, не случилось: никакихъ обслѣдованій не было, а внезапныя соціологическiя катаклизмы, въ родѣ нашествія гунновъ, теперь даже невозможны и все обстоитъ, разумѣется, по старому. Дѣйствовала лишь десница и шуйца бюрократія, въ полномъ объемѣ прмѣняющей евангельскую заповѣдь, чтобы лѣвая рука не знала, что дѣлаетъ правая…

Обращаясь же къ мнѣніямъ ученыхъ учреждений — академія наукъ и запрошенныхъ университетовъ, я долженъ съ недоумѣніемъ констатировать, что филологическiя изысканія комитета министровъ идуть совершенно въ разрѣзъ съ выводами людей науки…

…стеснѣненія украинского слова не имѣют никакого смысла и просто вредны; несколько месяцевъ прошло, какъ административная власть и ученыя учреждения въ лицѣ академія наукъ и двухъ университетовъ высказались за полную отмѣну ограниченій, а нашъ “возъ” и не думалъ сдвинуться с мѣста, преспокойно продолжая пребывать на мертвой точкѣ внѣзаконнаго положенія, а по всему фронту бюрократическаго лагеря ведется все та же упорная борьба противъ украинства.

По-прежнему ходатайства о разрѣшеніи украинскихъ органовъ печати признаются не подлежащими удовлетворенію; по-прежнему цензура задерживаетъ мѣсяцами и въ концѣ концовъ не разрѣшаетъ невинныхъ беллетристическихъ или популярно-научныхъ произведеній; по-прежнему учитель «не можетъ во ввѣренномъ ему училищѣ дозволить украинскихъ стиховъ и пѣсевъ» для исполнения во время литературнаго утра, а учительница, дерзнувшая допустить у себя въ школь это противозаконное дѣянніе, трактуется какъ преступница и получает строгій выговоръ; по-прежнему инспектора народныхь училищъ требують оть нашихъ ребять великорусскаго выговора, а сельская полиція въ лицѣ урядников и стражниковъ, обманувшись въ ожиданіяхъ на счетъ достаточной мзды, разгоняетъ “досвітки” и “вечорниці” якобы за нарушеніе общественной тишины і спокойствія.

…Словомъ, oть министра до послѣдняго стражника бюрократія ничего не забыла и ничему не научилась, продолжая прежнюю политику насильственных отношеній къ каким бы то ни было проявленіямъ украинскаго дѣла…”.

.

Невдовзі після виходу цієї статті С.Єфремов був затриманий.

Пізніше ще раз, вже комуністами. Тоді ж написав: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне».

Після 10 років тортур, був замучений і помер у Володимирській в’язниці ГУДБ у російському м.Володимир (10.03.1939 р.).

.

Пройшло багато років, а за українську мову досі вбивають.

Хоча, здається, і просунулись ми у її захисті на кілька кроків вперед.

Але все вона заважає комусь, муляє їм досі факт існування українства.

#HistoryByIgorPoluektov