З великою повагою і інтересом сприймали їх в Італії тощо

З великою повагою і інтересом сприймали їх в Італії тощо

Як чоловіки виправдовувались перед жінками за пізнє повернення домів у Венеції на початку XVII ст.?

Здивувався, але точно так само, як і я 😃

Ось цитата з старовинної книги, виданої у Венеції у 1639 році, яка прям моїми словами писана:

“…затримався, бо сидів до ночі за читанням «різних реляцій», з яких багато дізнаюсь, наприклад, про Україну, країну козаків”(с).

Цю побутову сцену, в якій мешканці Венеції так, між справами, обговорюють Україну в 1639 році, ми зустрічаємо у творі “Colmiliana”, невідомого венеційського автора Armina.

Хоча сам цей твір і не носить ніякої історичної цінності, але свідчить про добру обізнаність та навіть певне захоплення українцями у XVII ст. 😃

.

Дивного тут нічого немає, бо крім славетних козацьких походів Європою (аж до Люксембурга і ко), про які я писав кількома постами раніше, самі італійці мали в ті роки нагоду особисто познайомитись з героїчними представниками загадкової, далекої та вже тоді легендарної Русі (України).

Зокрема, багатьом було відомо про зовсім нещодавні морські подвиги відважних козаків Івана Сулими та Марка Якимовського, які повторюючи легендарного Самійла Кішку, також звільнились з турецької неволі, а разом із собою звільнили від турків прекрасні галери і сотні християн на них. Та все це добро привели до італійських берегів.

Щодо Івана Сулими, то історія з його нагородженням золотою медаллю Папою Римським стала широковідомою і описана, наприклад, у С.Плохія.

А от про подвиг Марка Якимовського відомо менше.

Щоб не переповідати всю історію італійських хронік, розповім про головне. Після довгої морської неволі у турків, Марк з іншими козаками задумали план захоплення галери для власного звільнення і ще кількасот інших заручників-християн. Вибравши нагоду, вони напали на турецьких воїнів, захопили корабель і відправились у втечу. Попри страшну бурю і грім, утікачі від острова Лесбос в Егейському морі щасливо дісталися італійської Калабрії, а потім і берегів Сицилії.

.

Більше можна дізнатись з інформаційного листка (які тоді служили за газети) “Relazione della Conquista fatta della galera capitana d’Alessandria, nel Porto di Metelliono, per opera del capitano Marco Jakimovski, schiavo in detta galera. Con liberazione di 220 schiavi cristiani.— Roma, 1628”:

“…Касим-бек, турок з Александрії, губернатор Даміату і Россету, великого маєтку в Єгипті, зі своїм братом Махметом гендлює різним крамом у тих краях; кілька років тому став капітаном чотирьох галер, що стережуть порт і наглядають за александрійською навігацією, його головна галера була наповнена 220 християнськими в’язнями, серед яких було троє греків, двоє англійців, один італієць, інші або з Русі, або з Москви.

…Подія, що відбулась, показала ласку Господа Бога і його покровительство християнам у справі перемоги над потворою поганською, котрої усі так бояться…

…сам капітан Касим-бек став в порту, що зветься Стретто або Вузький. Дня 12 листопада він, щоб трохи відпочити, зійшов на берег, взявши з собою 70 турків. Усіх же жовнірів й урядників, котрі були з ним на галері, налічувалось півтораста. Отже, на судні лишилося тільки вісімдесят турків.

Був на галері між в’язнями християнськими Марко Якимовський родом з Бару, краю подільського, цей замолоду звиклий був до справ лицарських.

…Він тоді сказав про свій задум двом іншим, Степанові Сатановському й Іванові з Тульчина, котрі обидва, як і він, неприкуті були… Ці двоє застерігали Марка від поспішних дій…

Отже, Якимовський, готовий на все, що в його силах, схопив, не маючи під рукою іншої зброї, три оцупки з тих, що кухар заготовив для вогню, коли ж кухар став на перешкоді, він ударив його по голові так, що той упав мертвий. Віддавши інші два оцупки своїм товаришам (Сатановському та Іванові з Тульчина), Марко побіг до корми, де турки завжди тримали зброю. Він ще не встиг добігти туди, як дорогу йому заступив жовнір, потурчений грек, з оголеною шаблею. Якимовський, схопивши жердину з вогню, почав з ним битися, і хоч був уже двічі поранений в лівий бік голови і в лопатку, переміг ворога. Добігши до корми, він швидко роздав зброю своїм товаришам-галерникам, які вже билися з ворогами усім, що потрапляло під руки, – киями, веслами, барилами, котлами. Далі Якимовський кинувся на ніс галери, де був Мустафа, родом неаполітанець. Той ще не зрозумів, що сталося, бо галера була накрита (парусиною). Він думав, що між в’язнями спалахнула сварка, явище звичайне на галерах. Однак, побачивши, що до нього біжить Марко з товариством, Мустафа збагнув ситуацію. Схопивши дві шаблі, він заходився битися, але Якимовський завдав йому смертельного удару між ребра і викинув його в море. Тим часом турки підрубали линви, на яких трималося накриття, аби тим утруднити дії в’язнів. За наказом Марка Якимовського повстанці швидко згорнули полотно і, маючи вже вдосталь зброї, мужньо билися з турками, вбиваючи і кидаючи їх у море… захопили галеру…

…Потім поминувши Веджіо, через якихось п’ятнадцять днів припливли до Мессіни, відкіля приблизно в цьому ж місяці

за наказом віце-короля неаполітанського прийшли до Палермо. Тут, не бажаючи торгувати людьми, хоч би й поганської віри, пам’ятаючи, що й самі визволилися, не втративши жодної людини, розкули і відпустили на волю 22 турків, засуджених за звичаєм відбувати покарання на галерах. Відпустили на волю також і Рахмат, жінку кадія Юсуфа, котрий лишився в Мітіліні, хоча могли б одержати за неї чималі гроші; тих чотирьох невільниць-християнок, що прислужували цій Рахмат кілька років, – Ганну, Катерину та двох Маргарит – взяли заміж старші члени товариства, а панянку, теж Катерину, відіслану в Александрію на продаж, взяв собі за жінку Марко, обраний капітаном.

Потім, залишивши галеру віце-королю і не взявши за неї запропонованої півтори тисячі реалів, вирушили на двох отриманих суднах – баргантині та таррані до Неаполя, а звідти до Рима, куди й прибули на таррані 16 лютого (1628 року) в числі 30 старшого товариства і п’ятьох згаданих жінок”.

Скорочуємо деякі подробиці про відвідування Якимовським з товариством римських церков та монастирів, прийняття його папою Урбаном VIII та численною папською родиною Берберині. Під час прийому папа нагородив Якимовського і товарищів різними подарунками.

.

Крім цього, наша історія знайшла своє втілення і в камені. Була вирізьбленою на двох дошках в каплиці Святої Розалії у Палермо на горі Сан-Пеллегріно латиною та італійською мовами:

«Рутени, які в неволі у турків перебували, під проводом Марка (……) підготували дуже умілу втечу, коли їхня військова трирядна галера з Александрії відбилась від інших; звільнившись, вони прибули 7 грудня… до Палермо і на честь перемоги над турками і на пошану Святої Розалії поставили галеру як пам’ятник на скелю; …вони частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці заступниці Сицилії»

Обставини цієї події – героїчне повстання, чудодійна, як би здавалося, допомога у втечі, бездоганна лицарственність вчорашніх рабів, надзвичайно романтичне одруження п’ятьох закоханих пар – мусили справити сильне враження на сучасників.

Тож, чи маємо ми право дорікати тому чоловіку, який так пізно повертається домів, захоплений читанням стародавніх реляцій про легендарних козаків і Україну? 😉